Від 24 жовтня до 10 грудня цього року у Ґданському Інституті мистецтва "Wyspa" відбувається виставка відомого польського митця Мацєя Топоровича, натхнена творчістю австрійського композитора Арнольда Шенберґа – творця концепції атональної музики. Виставка, власне, і називається Schoenberg.
А ми розмовляємо з Максом Бохенеком з Інституту мистецтва "Wyspa", куратором цього заходу.
Отже, автор звертається, як розумію, до тієї революції, яку здійснив Арнольд Шенберґ у музиці, намагаючись неначе повторити її у візуальному мистецтві? Чи не так?
Макс Бохенек: Так, по суті, натхненням для концепції даної виставки був метод атонального або ж 12-тонового компонування музики, створений на початку ХХ століття Арнольдом Шенберґом. Цей метод полягає здебільшого в тому, що кожен з 12 тонів у музиці відноситься лише до себе, а жоден тон не має упривілейованого, спеціального місця в кінцевій композиції. І власне ця рівноправність кожного звуку для Мацєя Топоровича визначає спосіб бачення будь-якої композиції. А звідти і використання музичної революції у виставці візуального мистецтва. Для Топоровича додекафонічна система становить щось на кшталт перспективи бачення світу і дійсності. Тож, завдяки цьому, Топорович у своїй творчості, а передусім у цій виставці, виключає концепцію центру і периферійності. Ми намагались створити неначе єдиний простір, в рамках котрого відстань і всілякого роду взаєморозташування втрачають сенс: все знаходиться в одному просторі без жодних пріоритетів.
Таким чином, це також і звернення до відомої вже у сучасному мистецтві спроби створення образотворчої композиції без видимого центру. Згадаймо, хоч би, про Джексона Поллока.
Макс Бохенек: Так, звісно. Тільки що тут Топорович використовує 12 своїх дуже конкретних, дуже "міцних" праць, створених, більш чи менш, від 1995 до 2009 року. Тут можна вести мову про 4 головні періоди творчості Мацєя Топоровича. Причому, перший видно в Obsession, тобто у відео, де Топорович дуже міцно атакує сучасну візуальну культуру та її натхнення нацистською естетикою. Натомість, останній у праці Drugi Biegun (Другий полюс) 2009 року – це мінімалістичне і майже статичне відео. Отже, йшлося про те, щоб з дуже різних елементів, часом дуже виразних концептуально, а часом – візуально, створити цілісність, в межах якої значення всіх цих фільмів були б взаємно нейтралізовані, тобто перестали б мати будь-який сенс. Важко також говорити про Шенберґа Топоровича як про виставку. Я би радше назвав це експериментом, візуальною інсталяцією, а не виставкою.
Ну і напевно Шенберґ присутній на цій виставці не лише ідейно, але також і завдяки своїй музиці?
Макс Бохенек: Так, ідея презентації праць Топоровича полягає у тому, що їх супроводжує написана ним музика, котра створює атмосферу непокою, непевності… Маємо також пам’ятати, що, наприклад, Стенлі Кубрік використовував фрагменти музики Пендерецького – тобто також атональної – для Сяйва. Отже, маємо тут справу із непокоєм, якоюсь дивною атмосферою, котра для художника створює певне бачення всесвіту – такого собі поля для зіткнення абстрактних елементів, за яких людина немовби втрачає контроль над власною долею. Тому, власне, Топорович використовує 9 дуже коротких фортепіанних концертів Шенберґа, пропустивши їх через електроніку, зміксувавши так, аби вони надавали сенс всій експозиції та її оформлювали.
Ви згадали про одну з основних тем цієї виставки, цього мистецького експерименту: людина та її доля…
Макс Бохенек: Так, дійсно. Натомість, це доля незвичайної людини, бо представленої, власне, у постаті Шенберґа. Притому, тут важливим є також оте число 12, що поєднує всі відеоінсталяції Топоровича і музику Шенберґа. Знаємо, що йдеться про оті 12 тонів. Однак, слід також сказати, що Шенберґ страждав на певного роду розлад – нав’язливий страх числа 13. Про це згадує також дуже часто Мацєй Топорович, говорячи про своє захоплення цим композитором. Отже, навіть сам Шенберґ, коли писав свої чергові концерти, ніколи не надавав їм номеру 13. Це завжди було 12a, 12b, 12c. І тому на виставці додатково показано 13 працю, присвячену музикантові, що немовби пориває з отаким нав’язливим страхом, а разом з тим стверджує, що оте повне непокою число 13 було в певному сенсі есенцією його творчості, отим стрижнем атмосфери непевності, котру Топорович називає страхом всесвіту.
І, отже, зараз саме час перейти від Шенберґа безпосередньо до Мацєя Топоровича. Прошу Вас коротко представити життєвий шлях цього автора.
Макс Бохенек: Мацєй Топорович, це художник, народжений в 1958 році в Білостоці. Закінчив Академію мистецтв у Кракові й в середині 80-х років разом з Пьотром Ґжибовським створив перформерську групу, яка називалась AWACS. У 1985 році Топорович емігрував до Сполучених Штатів, і з того часу мешкає та працює в Нью-Йорку. Він займається здебільшого перформенсом, мистецтвом відео, фотографією. І гадаю, що Топорович є одним з найвидатніших представників того, що ми називаємо постмодернізмом опору – такої мистецької стратегії, що полягає у критичній оцінці сучасної комерційної візуальної культури.
Антон Марчинський