Небанальне документальне кіно, сповнене пристрасті й емоцій, кіно, що змушує замислитись над сенсом і способами допомоги країнам і людям, що цієї допомоги потребують, кіно, що показує, як глобальні справи впливають на щоденне життя окремих людей і цілих спільнот – такою є програма фестивалю HumanDOC, що з 12 по 17 листопада пройшов у варшавській «Кінотеці».
Тут відбулися численні кінопокази, зустрічі з документалістами з різних країн – з Голландії, Великобританії, Франції, Швеції, Швейцарії, США та з польськими кіномитцями, дискусійні панелі, організовані спільно з Інститутом міжнародних справ Варшавського університету. Незвичними для заходів цього типу виявились спеціальні покази для людей із вадами слуху й зору.

Розповідає глядачка – чи може, радше слухачка – Аґата Данькевич: Ми тут як слухачі, прислухаємось до того, що діється на екрані: минув уже перший день після відкриття фестивалю, нам показали польський і шведський фільми; показ супроводжувався докладним переказом того, що діється на екрані. Це нагадує такий античний жанр екфрасис, коли поет переспівує те, що бачить на картині. Це фестиваль, націлений на гуманне ставлення до людей, що мають проблеми з доступом до екрану, вперше ми можемо взяти повноцінну участь у такій події. Цікаво, що організатори попіклувалися не лише про нас, але також про мандрівників – вони проводять акцію «HumanDOC на Центральному вокзалі» – фільми безкоштовно показуються у вокзальній кав’ярні «Почекальня», їх можуть оглянути всі охочі, що очікують на прибуття поїзда. Мені це дуже імпонує – це й турбота про людей, і вигадливий спосіб популяризації документального кіно.

Поза численними акціями на особливу увагу заслуговує ретроспектива фільмів Анджея Фідика, визнаного метра польської документалістики. Славетний режисер провів майстер-клас для молодих режисерів, в ході якого поділився секретами своєї майстерності.

АнджеЙ Фідик: Моя порада для всіх, і я завжди стараюся триматися цієї засади – якщо в процесі зйомок вас раптом осінить якась несподівана геніальна ідея, то слід пам’ятати і про основний, плановий сценарій, котрий уже хтось прочитав, обговорив, адже якщо ми знімемо за ним фільм, то вже не зійдемо з певного пристойного рівня. А в той же час я стараюся – і раджу робити це іншим – бути відкритим на все, що відбувається, бо по суті справжній документальний фільм робиться сам, треба лише слідкувати за тим, що відбувається. Тут треба вміти довіритися власній інтуїції, але в той же час не губити з поля зору попередньо укладеного плану, бо може здаватися, що нові ідеї, які з’явилися під час зйомок на місці фантастичні, але якщо за кілька днів виявиться, що це помилковий хід, що ми улягли емоціям, то в нас залишається безпечно відпрацьований план А. Це мусить бути якась гнучка комбінація одного й іншого.

Не менш захопливим майстер-класом для глядачів був показ фільмів Анджея Фідика, в яких було наочно представлено мистецькі засади режисера, що знімає спонтанно, часто використовуючи несподівані засоби, щоб передати свою ідею. На початку кінострічки «Історії з Йодок» голос за кадром розповідає, як знімався цей фільм.

Я довго розмірковував, як у документальному фільмі показати північнокорейський концтабір, коли з очевидних причин неможливо поїхати туди з кінокамерою. Оглядаючи кінохроніку зі святкування в Пхеньяні 40-річчя Корейської Народної Республіки, я зрозумів, що це чи не найкраще зрежисерований спектакль на світі. В мене виникла ідея: якщо Північна Корея готує таких чудових режисерів, треба полетіти до Південної Кореї, знайти там серед утікачів з Північної Кореї режисера й намовити його на створення спектаклю про північнокорейські концтабори, а до гри в спектаклі запросити колишніх в’язнів, яким удалося втекти.

В результаті перед нами розгортається історія створення надзвичайно драматичного мюзиклу: розповіді акторів про їхні страждання в концтаборах для класових ворогів, про їхні жахливі сни, про страх за близьких, що залишились у Північній Кореї чергуються зі сценами репетицій:
Для мене перебування в Йодок – це криваві сльози. Я поховала там матір і батька. Син упав у воду й утопився. Йому було 8 років.

Фільм постає як синтетичний жанр, що є монтажем мюзиклу зі свідченнями очевидців та зі сценами параду в Пхеньяні: врешті це змушує нас дивитись на людей, що екстатично вітають вождів, зовсім іншими очима, бачачи в їхніх рухах не радість існування в найпрекраснішій на світі країні, а животіння, патологічний страх: аби не опинитися разом з усією сім’єю в таборі, звідки мало хто виходить живим.
Фестиваль охопив понад 20 польських міст, а невдовзі він вирушає в подорож до Грузії, Киргизстану й України. До 12 грудня відбуваються безкоштовні on-line покази фільмів, що брали участь у фестивалі, їх можна дивитися на сайті www.iplex.pl

Тарас Шумейко