Як ми вже розповідали, у Варшаві під егідою Інституту Адама Міцкевича, мерії польської столиці, а також керівництва єврокомісійної програми "Культура" відбулась велика міжнародна конференція "Go East", присвячена співпраці в галузі культури, котру, зокрема, передбачає програма "Східного Партнерства". Відомо, що сама ця програма включає фінансування різноманітних ініціатив у цій сфері. Але напевно не лише фінансові питання є ключем до її розуміння та поясненням потреби такої співпраці обох сторін. Адже тоді б ця співпраця виглядала досить несиметрично: одні дають гроші, інші беруть, і на тому все закінчується. Мусить також йтися і про те, чим одні учасники цих взаємин можуть бути цікавими для інших. І чи справді тут мова лише про фінансовий характер цих відносин. Напевно, що у культурному вимірі програми "Східне Партнерство", про який тут говоримо, Захід також отримує дуже багато. Про що, отже, йдеться?
Кшиштоф Чижевський
Говорить Кшиштоф Чижевський, митець, директор фонду "Pogranicze":
Коли ми говоримо про "Східне Партнерство" в контексті Європейського Союзу або загалом Європи, ми не маємо думати лише про те, як Європа повинна зрозуміти Схід та його потреби, але також про те, як ми – його представники – маємо прагнути такого розуміння і визнання. Слід задуматись про те, як ми можемо брати участь у змінах, що відбуваються в Європі та світі загалом, про те, в чому Європа нас потребує. Притому, існує багато проблем такого роду, як, наприклад, численні кордони. До того ж, йдеться не лише про шенґенські, не лише про кордони поміж Кавказом і Туреччиною, Азербайджаном та Вірменією, Росією та Кавказом тощо. Але це також внутрішні кордони в самій Європі: поміж мусульманами та іншими іммігрантами, іншими людьми, які досвідчили певного роду виключення з суспільства. Отже, такі речі, такі виклики мають бути прийняті нами; ми щораз більше маємо задумуватись над тим, як зробити ці суто східні питання більш загальними. А, вважаю, Європа могла б багато чого дізнатись про, скажімо, світ ісламу завдяки Кавказу, Криму, колишньому Великому князівству Литовському тощо; цікавитись цим, будувати мости із Туреччиною, з мусульманами, і на основі цього створювати нову європейську політику в стосунку до таких прикордонних країн.
Чи цей процес вже триває? Що, на Вашу думку, найбільш характерне для культурної політики в Європі зараз.
Кшиштоф Чижевський: Я щораз більше переконаний, що ми спостерігаємо в нашому світі нове відкриття незавершеної контркультурної революції. Незавершеної та вкраденої, як напевно вважає багато хто з нас, тих, хто приймає в цій революції участь. Ми відчуваємо, що її було вкрадено політиками, бізнесом, комерцією тощо. Отже, сьогодні відбувається нове відкриття потреби будувати контркультуру до культури офіційної, фестивальної, комерційної. Аби зрозуміти це, слід згадати про те, що Ґротовський називав культурою активною. І, як на мене, це не випадкова річ, яка вимагає нашої участі в цьому процесі з усіх його сторін. Тож я хочу підкреслити, що ми маємо думати про це як про можливість
Михайло Плужник-Гладир
змінити оті стосунки з владою, яка монополізує культуру та обмежує її незалежність.
Як це здійснити? Зокрема у співпраці зі Сходом.
Кшиштоф Чижевський: Вважаю, що міста сьогодні стають дуже важливими партнерами у нашій праці, також і в контексті "Східного Партнерства". Отже, нам щораз легше стає встановлювати з містами партнерські стосунки. В тому числі і з фінансової перспективи. Адже міста в Польщі, ті, зокрема, що прагнуть стати "Культурними столицями Європи" – Варшава, Щецін, Люблін, Лудзь – мають дуже виразні плани, пов’язані зі Сходом, дуже великі проекти підтримки такої діяльності, аби віднайти нашу ідентичність у цій частині Європи. А це полягає на демонстрації того, як ми вміємо будувати мости поміж Центральною та Східною Європою і рештою нашого континенту.
Тепер звертаємось до Михайла Плужника-Гладира, віце-голови одеської культурної організації ECCE HOMO.
Запрошуємо Вас прослухати весь матеріал у звуковому файлі
Антон Марчинський