Культурний блок розпочинаємо оглядом найважливіших подій, що відбулись у культурному житті Польщі протягом цього тижня.
Єжи Новосільський21 лютого не стало Єжи Новосільського – одного з найвидатніших польських живописців сучасності. Митець народився у Кракові 7 січня 1923 року. Працював у жанрах станкового та монументального живопису, рисунку, займався проектуванням сценографії. Найпотужнішим джерелом натхнення для Новосільського було візантійське та загалом православне сакральне мистецтво, з яким він зіткнувся вперше ще перед ІІ cвітовою війною під час подорожей по Західній Україні (зокрема до Почаївської лаври). Пізніше митець сам створював поліхромії для багатьох церков, писав ікони, однак передусім був відомий особистою інтерпретацією східнохристиянських сакральних мотивів у своїй живописній творчості. Разом з дружиною у 1996 році Єжи Новосільський заснував спеціальний фонд, основним завданням якого є підтримка молодих талановитих художників.
Національному симфонічному оркестру Польського радіо 75 років. Саме з цього приводу 20 лютого в місті Катовиці, де, власне, і базується оркестр, відбувся його ювілейний виступ. До участі у концерті катовицькі музиканти запросили Ельжбєту Хойнацьку, одну з найвидатніших світових виконавців клавесинової музики. Прозвучали твори Ігоря Стравінського, Франсуа Пулєна та Рихарда Штрауса.
І ще одна музична подія, пов’язана з Польським радіо. А саме, 26 лютого у Концертній студії Польського радіо імені Лютославського у Варшаві відбувся перший концерт цьогорічного випуску фестивалю «Mazovia Goes Baroque». Ця подія наново відкриває сенс і значення народної музики для європейської музичної культури. Перший етап цьогорічного фестивалю складатиметься з двох концертів, на яких буде представлено французьку народну музику у її історичному звучанні, а пізніше – у інтерпретації французького салону ХІХ сторіччя. Як відомо, саме у таких мистецьких салонах старі мелодії пісні і танці отримували нове життя завдяки опрацюванням найвидатніших тогочасних паризьких композиторів. Одним із них був Фридерик Шопен, для котрого народна музика завжди являла собою важливе джерело натхнення.
23 лютого було оголошено номінації до цьогорічних нагород Фонографічної академії «Fryderyk 2011». Кандидати до нагород змагатимуться в 34 категоріях, зокрема вперше вручатиметься відзнака за найліпшу джазову імпровізацію. У цьому році нагороди «Золотий Фридерик» за творчий доробок отримають Войцєх Млинарський в категорії «розважальна музика», Влодзімєж Нагорни в категорії «джаз» та Єжи Максимюк в категорії «класична музика». Вручення нагород відбудеться 9 травня у Варшаві.
І врешті згадаємо про Рік Шопена, урочисте закриття якого пройде цими днями. Сьогодні ввечері розпочинається остання з понад 4000 тисяч подій, що протягом минулого року було присвячено незабутньому генію польської музики. Слід зазначити, що рік тому даний цикл належав до числа перших заходів, які відбулись в рамках Року Шопена. Протягом трьох днів у Варшаві триватимуть виступи найвидатніших інтерпретаторів шопенівської музики. Натомість, час концертів вибрано невипадково, адже саме на кінець лютого або ж – за іншими версіями – на початок березня припадає річниця від народження композитора. Організаторами концертів, які періодично тривають від 2002 року, є Національний інститут Фридерика Шопена, Національна філармонія та ІІ програма Польського радіо.
* * *
Минулого тижня у Варшаві однією з найпрестижніших книжкових нагород Польщі – нагородою журналу «Nowe Książki» – було відзначено монографію Анджея Бєньковського «1000 кілометрів музики. Варшава–Київ». Ця книжка є дослідженням багатого спектру народної музики поміж двома столицями, явища, котре стрімко відходить у минуле.
Пропонуємо Вашій увазі репортаж з цієї події.
Звертаємось до головного редактора видання «Nowe Książki», письменника Томаша Лубєнського:
Чому Ваша редакція вибрала саме цю книгу? Що у цьому питанні виявилось вирішальним?
Томаш Лубєнський: Цьогорічна нагорода цілковито відрізняється від усіх попередніх, бо йдеться про книжку, в якій мова про образотворче мистецтво, про музику, про літературу тощо. Це типовий есеїстичний твір. Маємо навіть певні комплекси щодо цього, адже коли нагороджуємо поезію, прозу або есе, незалежно від того, наскільки вони добрі, то все це, однак, втрачає свій блиск на тлі сили народного мистецтва в його найліпшій формі. В «Чайці» Чехова є такий письменник Триґорін; коли хтось називав його письменником, він питав: «Ну і що з того? Я постійно пишу, пишу і пишу. А коли грає така капела, коли танцюють і співають ці жінки, то це вже проникає прямо в серце». Тому ми вибрали цю книжку, бо вона також – що для нас особливо важливо – є плодом великої праці. Але також це щось настільки рідкісне, що інакше не мало б шансів опинитись у вирі культурного обігу. Натомість, у зверненні уваги на такі явища ми вбачаємо свою місію.
Автором традиційної для таких нагороджень хвалебної промови – так званої лаудації – виголошеної в цьому році на честь Анджея Бєньковського, був професор Вальдемар Куліґовський, етнолог з Університету Адама Міцкевича у Познані.
Пане професоре, що Ви особисто думаєте про цю книжку? Адже вона різниться від текстів попередніх лауреатів часопису як, хоч би, Барбара Скарґа та Ришард Капусьцінський.
Вальдемар Куліґовський: «Тисяча кілометрів музики. Варшава–Київ», праця, яка отримала в цьому році нагороду журналу «Nowe Książki», має, загалом, характер етнографічних нотаток. Це нотатки з подорожі польськими та українськими селами, з зустрічей з людьми, але передусім – це нотатки з пошуків музики. Такої музики, яка далека й від того, що можемо почути в радіо чи телебаченні, й від того, що сьогодні грається на більшості весіль. Анджей Беньковський шукає чогось оригінального, первісного та нелегкого в сприйнятті. Такого, що вимагає зосередження, зусилля, але виявляється чимось справжнім. Це дійсно метафізичні переживання, адже читаючи книжку, слухаючи долучені до неї записи та роздивляючись фотографії, відкриваємо такий вимір нашої національної культури, котрого перед цим не знали. Цей фрагмент національної культури Анджей Беньковський відкриває, описує і, власне, рятує. В цьому, гадаю, і є найбільша цінність його праці.
Чи зі сторінок даної книжки чути музику, про котру вона розповідає?
Вальдемар Куліґовський: Так, чути, ми її чуємо у біографіях людей, котрі про це розповідають, у історіях, котрі, власне, сягають початків ХХ сторіччя. Часом ці історії забавні, часом від них стигне кров у жилах. Вони про те як музиканти жили, як грішили, як добивалися визнання та, врешті, відходили в непам’ять, бо з’явились синтезатори, сучасні пристрої, телебачення та Інтернет. Натомість, про них всі раптом забули. Та з’явився Анджей Бєньковський, який в останній момент, часом стоячи над вмираючими людьми, архівізував та зберіг те, що з відходом цього останнього покоління сільських музик напевно безповоротно би зникло.
Анджей БєньковськийПрофесор Анджей Бєньковський: Я взагалі не сприймаю себе як літератора. Насправді, сприймаю себе як живописця, фотографа, можливо навіть етнографа, але не письменника. В дійсності, я трактував [ці тексти] як нотатки з подорожі. Робляться репортажі з Індокитаю, Африки, а я хотів сказати й показати, що дивовижність культури полягає в тому, що коли хочемо, то можемо знайти щось цікаве відразу за межами міста. І якщо шукаємо якісь традиції, досвіди та людей, котрі ще пам’ятають часи, так скажу, дотелевізійні, до масової, неймовірно поділеної, багатої та різнорідної культури, то це ще можна знайти. Отже, моєю метою було створення етнографічних нотаток. Я хотів показати те, що мене насправді цікавить: це стики культур. Адже етнографія взагалі намагається як у Польщі, так і в Україні, відділяти щось суто польське та суто українське. Вона не приймає до уваги, що в Польщі мешкали євреї, українці, німці тощо, і всі вони лишали якийсь слід. Ми, натомість, старанно ці сліди стирали. Отже, які сліди української культури є в нас досьогодні? Та які сліди польської культури є в Україні?
Таким чином, Ви просто розповідаєте українцям та полякам про якусь спільну мову?
Анджей Бєньковський: Я намагаюсь показати з’єднання трикутника Польща–Україна–Білорусь. Не йдеться про те, щоб показати культурну єдність, адже вона насправді не зовсім існувала. Ці спільноти мешкали також і окремо – з огляду на релігію, звичаї, музику або ж голоси. Тобто говорю про українське багатоголосся, а ми – поляки – співали одним голосом, отже тут теж була певна проблема. Проте, всі ці люди вміли співіснувати в одному селі. Адже те пекло [ворожнечі] розпочалось лише в 1930-х роках (про це треба казати голосно). А окрім того, слід вислухати й іншу сторону. Ми взагалі не хочемо слухати, маємо тільки свою думку. І над цим я працював. Це теж допомагає мені зрозуміти еволюцію традиційної культури в нашій частині Європи, адже в нас відбувались дуже схожі між собою процеси.
Антон Марчинський