Індія, Мадаґаскар, Камерун, Мозамбік і Ніґерія, Париж, Сан-Паулу, Варшава, село Новиця в Низьких Бескидах і село Сварицевичі на Рівненському Поліссі – такою різноманітною була географія фільмів, представлених цього року на Фестивалі етнографічних фільмів «Очі й об’єктиви». Не менш розмаїтою була й тематика цих фільмів: вони розповідали про поховальні звичаї африканських племен, церемонії обміну й обряди викликання дощу, про поліський обряд водіння Куста і про захоплення варшавської молоді традиційною сільською музикою. Цей Перегляд щороку організовують студенти-етнологи Варшавського університету за підтримки Етнографічного музею у Варшаві, а також Інституту етнології й антропології та Студентського самоврядування Варшавського університету.

Про концепцію та організаційні форми фестивалю ми говорили з одним із його організаторів Мацєєм Віктором Корнобісом:

– Щороку ми запрошуємо публіку на фільми й інші заходи, пов’язані зі світом культурної антропології й етнології в широкому розумінні цих понять. Фестиваль у минулі руки був конкурсним, одначе тепер ми відмовились від цієї засади – ми просто відбираємо фільми, що між собою становлять певну єдність, і показуємо їх у суто інформативних цілях.

А чим культурна антропологія відрізняється від етнології?

Є певна відмінність між фільмом етнографічним і антропологічним. Антропологія є радше рефлексійною галуззю науки, що заглиблюється в ті чи інші проблеми й явища в житті суспільства, натомість етнографія, що також ставить питання про походження певних явищ, і чому вони функціонують так а не інакше, ставить наголос на фіксації того, що відходить  у минуле. Відтак антропологія не потребує показу того, як було, вона досліджує світ, яким він є тут і тепер, це фільм про сучасних людей і їхнє місце в світі, їхню ідентичність. Тому в рамках цього підходу ми показуємо фільми про транссексуалів Бразилії, а з іншого боку, показуємо фільм про поляків, котрі тут, у Варшаві, створили фестиваль «Усі мазурки світу», присвячений відтворенню сільської музики й танців – молодь хоче жити з цією традицією тут і тепер, і це не є етнографічне зацікавлення чимось, що відходить, це є скоріше формою теперішнього життя молодих людей.

Фестиваль не є конкурсним, але серед фільмів, присвячених етнографії Центрально-Східної Європи одним із найцікавіших робіт визнано фільм Яґни Кніттель про село Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області. 
Фільми Яґни Кніттель, справді, відкривають очі на певні глибокі й універсальні явища, про які ми не думаємо в нашому сучасному світі, одначе їхньою величезною вартістю є також те, що це речі, яких тяжко дістатися. Не кожен може спакувати наплічника й вирушити на Полісся. 

А ось що про концепцію фільму Сварицевичі розповіла його режисерка Яґна Кніттель:

– Цей фільм – це портрет села. Не окремих людей, а села, як такого. Села, яке має свій особливий клімат, має щось особливе. Це не дуже бідне село, і не дуже багате, але радше таке солідне. Воно розташоване поряд із лісом, і люди тут завжди мають із цього лісу заробіток – в зв’язку з чим тут значно менша дегенерація, ніж у інших селах, де чоловіки замолоду масово спиваються...
Особливістю його є й те, що тут існують два рівні реальності, які накладаються одна на одну: реальність буденна, раціональна – така, в якій ми всі живемо, і реальність, яку я називаю магічною, світ предків, померлих, світ сакрум. Це рештки традиційного, архаїчного мислення, яке надалі існує в цій культурі. 

Критики зазначають, що у фільмі є кілька тематично-смислових рівнів, але найбільше про це знаєш, мабуть, ти сама – що це за рівні, теми, мотиви?

Передовсім тут є дуже багато тем, і деяких я лише побіжно торкнулася... Одна з них це давній звичай плачу на могилах, котрий повторюється в цьому селі кілька разів на рік, друга тема – це обряд Куста, коли маленьку дівчинку вбирають у зелене листя й водять селом: цей обряд має забезпечити родючість землі, добрий врожай. Це і рештки польської присутності в регіоні – адже до ІІ світової війни це була територія Польщі, й старші люди ходили до польської школи, про що з задоволенням згадують, співають польських пісень, хоч самі не всі слова розуміють. І ця їхня близкість до потойбічного життя, до світу померлих – я це показую на прикладі обряду свячення яблук, коли мешканці села заносять ці посвячені яблука на цвинтар, діляться з покійниками. А чого варт русальний тиждень, коли русалки ходять поміж живих, і тоді треба бути дуже обережним – не дай Боже в цей тиждень померти... Тут навіть жати ходять у святковому вбранні – бо це не просто так, це ж ідуть до хліба, а хліб святий. Така особлива пошана до життя, до природи – ці риси ментальності для мене особливо цікаві.

Тарас Шумейко