Лєшек Можджер
фото Марек Душа, 2008Кілька тижнів тому, ми вже згадували в нашому ефірі про номінації на MocArty, нагороди радіостанції RMF Classic. Нагадаємо, що лауреата можна було обирати у 4 категоріях, а робили це самі слухачі зокрема шляхом інтернет-голосування. Довгоочікуване вручення нагород відбулося 23 березня у Варшаві. «Людиною року» став піаніст і композитор Лєшек Можджер, автор джазових інтерпретацій творів Шопена. «Подією року» стало відкриття у Варшаві Центра науки Коперник. У категорії «Найліпша музика до фільму» переміг Ганс Ціммер, автор звукової доріжки до фільму «Початок» («Incepction»). Окрім того, було вручено Спеціальну нагороду Станіславові Яніцькому, письменнику та історику кіно, авторові телепередач присвячених старим фільмам.
24 березня оголошено номінації до Нагороди ім. Ришарда Капусьцінського за найліпший літературний репортаж. У групі потенційних переможців опинилося 10 книжок, серед яких 3 належать перу польських авторів. Загалом цього року до конкурсу надійшло 47 праць. П’ятьох авторів, котрі вийдуть у фінал, буде оголошено 7 квітня, а 13 травня світ почує ім’я щасливого переможця. Лауреат нагороди отримає 50 тисяч злотих, а у випадку, якщо це буде закордонний автор, 15 тисяч отримає також його перекладач. Організатором конкурсу виступило місто Варшава, а участь у ньому може взяти кожен, чий репортаж вийшов в Польщі протягом минулого року.
25 березня у Музеї Фредерика Шопена у Варшаві відкрилась виставка, на якій можна побачити найновіші експонати, пов’язані з життям видатного композитора. А йдеться про 47 цінних документів, серед яких знаходиться 6 листів Шопена до родини, що вважалися втраченими. Колекцію музею подарував меценат і шанувальник таланту геніального музиканта Марек Келлєр. Виставка триватиме до 24 квітня.
Також у четвер у Сучасному театрі в Щецині відбулась прем’єра комедії Миколи Гоголя «Одруження» в постановці Юстини Целєди. Текст п’єси читався в перекладі видатного польського поета Юліана Тувіма. Час подій було перенесено в 30 роки ХХ сторіччя, проте характер твору залишився незмінним, як і його мета – не тільки розважити, але й змусити задуматись над власним життям. Це перший з циклу заходів, якими Сучасний театр у Щецині відзначає своє 35-річчя.
З 25 до 26 березня в Центрі сучасного мистецтва у Торуні відбувся третій випуск музичного фестивалю CoCArt Music Festival. Характерною рисою цього заходу є його багатоплановість, адже музичні твори виступають тут у поєднанні з візуальними образами та мистецтвом перформансу. Подія зібрала шанувальників сучасної експериментальної музики з багатьох країн світу. Окрім чуттєвих вражень, гостям пропонувалися також інтелектуальні пригоди, зокрема, участь у дискусії на тему сучасного мистецтва та його адресатів.
* * *
З 27 березня по 2 квітня в Катовицях і Хожуві відбуватиметься XIII фестиваль режисерського мистецтва «Interpretacje», який за мету має визначення найліпшого польського театрального режисера, чий дебют відбувся не раніше ніж 15 років тому. Кожен з п’яти членів журі – а це режисери Єжи Штур, Івона Кемпа, Павел Лисак, сценограф Барбара Ганіцька та лідер гурту Kormorany Міхал Літвінєц – матиме гаманець з десятьма тисячами злотих, який треба буде вручити тому учаснику фестивалю, якого вважатиме найліпшим. «Лавр Конрада» – головну нагороду фестивалю – здобуде той режисер, котрий отримає щонайменше три таких гаманці.
А отже, розповісти про цей фестиваль, а при нагоді теж і про особливості сучасної польської режисерії в театрі, ми попросили Лукаша Древняка, театролога та віце-директора заходу, і Кристину Шаранєц, директорку Силезького Театру ім. Станіслава Виспянського в Катовицях.
Кристина Шаранєц: У цьому році маємо XIII випуск Фестивалю режисерського мистецтва. Ініціатором цьогорічного заходу є редактор щомісячного часопису «Театр» Яцек Сєрадський, натомість директором аж до X фестивалю був режисер Казімєж Кутц. Пан Яцек Сєрадський, будучи директором фестивалю вже протягом 3 років, продовжує його традиції. Вже вдруге цей захід проходить не тільки в Катовицях, але також у Хожуві. Таким чином, фестиваль вийшов за межі нашого театру: лише кілька спектаклів маємо в себе, бо вони теж відбуватимуться як на місцевому телебаченні, так і в театрі в Хожуві. Ідея фестивалю народилася ось яким чином: був такий момент, що відійшла група видатних польських режисерів (найчастіше на пенсію) й почало бракувати форуму, котрий би зауважував талановитих режисерів молодого покоління. Саме тому було задумано цей фестиваль.
Лукаш Древняк, віце-директор заходу: Це фестиваль для спеціалістів в галузі театру, завдання якого полягає в тому, щоб з групи початківців, молодих режисерів у віці 30 років або трохи старших, вибрати лідера, котрого можна було б названий новим майстром. Цей митець стає лідером своєї вікової групи. Дотепер було так, що ми запрошували до Катовиць п’ятьох театральних метрів – сценографів, режисерів, видатних акторів старшого або середнього покоління, котрі вибирали свого фаворита. Якщо троє з них вказували на ту саму людину, то вона автоматично отримувала «Лавр Конрада» (адже назва цієї нагороди походить від Конрада Свінарського – одного з найвидатніших польських режисерів 60-70 років).
А чи зі Свінарським, автором легендарної постановки Міцкевичевих «Дзядів» 1973 року, існують якісь стилістичні чи ідеологічні зв’язки конкурсантів?
Лукаш Древняк: Гадаю, що протягом цих років, хоч Конрад Свінарський і був патроном фестивалю, однак його театр не став чимось, що надихало молодих польських режисерів. Найбільше театральних взірців ми черпали з німецького театру. В цьому може й полягати спільна риса Свінарського та молодих режисерів сучасності, котрі вчилися в німецького театру того, як бути політично активними, як по-новому розповідати про сучасність, того, як мова поп-культури може замінити собою мову традиції. Свінарський у 60-х роках пропонував дещо іншу естетику, дещо інший спосіб розмови з минулим, ніж це робиться зараз.
Чи можна було б, говорячи про нове покоління польських режисерів, якось визначити їхнє спільне кредо? Або ж, можливо, польський театр настільки плюралістичний, що чогось такого радше не існує?
Лукаш Древняк: Це дуже цікаве питання, адже ми самі замислюємось, чи в своєрідній системі сполучених посудин в польському театрі є якийсь спільний мотив, який би їх об’єднував. Напевно, тепер між собою змагаються 2-3 покоління і кожне з них пише на своїх знаменах щось інше. Старші митці завжди були більш декадентські, занурені в людину, в її сексуальність, в її приголомшеність світом.... Наступне покоління, котре прийшло разом з Яном Клятою, показало, що режисер може мати політичні погляди, може бути занурений в дійсність. Зараз відбувається прихід чергової молодої генерації, котра вважає, що завдання театру полягає в чомусь іншому, ніж в розповіданні історій. Театр має стати знаряддям перевірки для різних типів нарації, він має розбивати закостенілі структури мови й показувати як можна розповісти про світ інакше, ніж це робилось колись.
Чи молоді польські режисери знайдуть розуміючу аудиторію в Європі?
Лукаш Древняк: Не знаю, чи цей новий польський театр, котрий зараз функціонує, підкорить Європу. Їхні дещо старші колеги, такі як Клята, Варліковський, Яжина, Клєчевська показали, що ми сьогодні можемо запропонувати європейському театру незвичайне поєднання. Йдеться про таку рису польської школи, котра завжди була пошуком внутрішнього перетворення як актора, так і глядача. Ці наймолодші режисери роблять наголос не на розмові з Європою, але на впорядкуванні нашого власного суспільства; роблять також наголос на новому визначенні того, ким митець є сьогодні.
У склад журі входить зокрема Єжи Штур, котрий належить до, фактично, найстаршого покоління теперішніх польських діячів театру. Чи в рамках таких зустрічей як Ваш фестиваль, не проявляється якийсь конфлікт батьків та дітей?
Лукаш Древняк: Гадаю, що катовицький фестиваль завжди був простором порозуміння, де старі майстри подавали руку молодим, а молоді чекали на вердикт: хто їх прийме. Єжи Штур колись був дуже скептичний щодо нового польського театру, однак зараз повністю його прийняв. Я знаю, що після прем’єри свого сина Мацєя Штура в театрі Кшиштофа Варліковського він сказав, що кожне покоління має свою естетику. Отже, він, як титульний актор театру Свінарського, Вайди, Яроцького, розуміє, що його сини та внуки можуть грати в світах Варліковського, Яжини і Кляти, і нема чого на це не згоджуватись.
Антон Марчинський