Чи польська інтелектуальна еліта може вплинути на ситуацію в Україні? Чи мають на неї вплив молоді українські інтелектуали, які навчалися в Польщі та в інших західних країнах? На яких засадах поляки повинні будувати діалог зі своїми українськими сусідами? Чи Україна й Польща взоруються на моделі багатокультурної держави, чи тут переважає модель держави з однією панівною нацією? Якими є перспективи польсько-українських стосунків, з огляду на зміни, що сталися за останні 20 років? Такі питання обговорювались у ході дискусії, що відбулась у Варшаві 7 червня.

Поміж іншими учасниками виступив доктор Міхал Лучевський: Контактів між нашими народами досі було дуже багато. Немає в стосунках між Польщею й Україною якихось принципових проблемних пунктів, за винятком питань, пов’язаних з діяльністю ОУН–УПА, волинської трагедії а також справи, що безпосередньо не впливають на міжлюдські відносини, ба навіть на політичні стосунки, але час від часу викликають певне напруження. Це інакше бачення 1000-літньої історії, зокрема історія перебування земель, що нині належать українській державі, у складі польської держави. Певні помилкові й шкідливі ідеї тиражуються в підручниках, у масовій свідомості. У поляків такими оманами є переконання, що на Сході Речі Посполитої проблеми вирішувались мирним шляхом, що була співпраця, було насадження цивілізації на українських землях, які спустошували татари. Була й оборона руського народу перед козаками – навіть такі інтерпретації зустрічаємо, натомість з українського боку поширеними є стереотипні уявлення про кількасот років визиску українського народу, його експлуатацію польською шляхтою, є також спроби виправдання діяльності ОУН–УПА. З польського боку немає жодної проблеми в тому, щоб прийняти й вітати постання незалежної української держави, натомість якщо йдеться про методи, якими послуговувався український визвольний рух, передовсім у тій крайній версії, якою були терористичні методи ОУН–УПА, ці методи неможливо виправдати.

Властиво, підставою і поштовхом до дискусії стала книга молодого польського історика Лукаша Ясіни «Zakorzeniony kosmopolita» – тобто «Вкорінений космополіт». У ній опубліковано розмови автора з покійним уже професором Гарвардського університету Ігорем Шевченком. Цей видатний історик народився у Варшаві, в сім’ї петлюрівського офіцера-емігранта. Тут, у Варшаві, він здобував початкову освіту, пізніше навчався в університетах Праги та Лювена в Бельгії, а з 1949 року викладав у кращих американських університетах. Палкий український патріот, він водночас був справжнім громадянином світу. Самоусвідомлення себе як українця він поєднував зі своєрідним польським патріотизмом.

Ось що про це думає автор книжки діалогів Лукаш Ясіна, з яким ми говорили вже після закінчення дискусії: Ставлення професора Шевченка до України як реально сущої держави, що постала 20 років тому, можна підсумувати в кількох словах: це було ставлення людини, яка кохала її дуже глибокою любов’ю. Але, з одного боку, Професор пишався, що Україна постала, що чинить опір усім вітрам, які віють на неї й хочуть її знищити, що в Україні починають говорити українською, що на Хрещатику часом чути українську мову – іноді вона звучить і у Харкові, ба, навіть у Луганську. З іншого ж боку, він був безжалісним критиком тієї політичної системи, яка укорінилася в Україні. Думаю, що якби професор Шевченко дочекався 2010 року й повернення міністра освіти Дмитра Табачника на свою посаду, а також переходу влади до прем’єр-міністра Миколи Азарова, він був би дуже незадоволений.

Але найбільше Ігор Шевченко боявся, відзначає Лукаш Ясіна, що Україна залишиться в інтелектуальному плані глухим кутком Європи: Він дуже критикував те, що Україна не користувалась з досвіду емігрантів таких, як він. Що властиво емігранти не мають впливу на те, що відбувається в Україні, поза дружиною президента Віктора Ющенка з її фондом, отцем Борисом Ґудзяком і його університетом, чи часописом «Критика», яку заснував гарвардський професор Григорій Грабович – це вже згодом опіку над часописом перейняло локальне середовище. Українці не користуються доробком українських емігрантів, який у багатьох аспектах багатший, аніж доробок польської еміграції. Поляки в Америці заздрять науковим досягненням української еміграції, адже в них немає такої навіть такої інституції, як Український науковий інститут при Гарвардському університеті, співзасновником якого був, до речі, професор Ігор Шевченко.
Але поляки значно ефективніше співпрацювали зі своєю еміграцією: наприклад, у питанні прийняття Польщі до НАТО чи до Євросоюзу ми опиралися головним чином на лоббі поляків, що мешкають на Заході.

А якими були політичні симпатії ученого в сучасній Україні?

Лукаш Ясіна: Професор Шевченко ніколи не був засліпленим прихильником Віктора Ющенка чи Юлії Тимошенко. А особливо Юлії Тимошенко, яку він ставив на один щабель з Віктором Януковичем. Професор не раз повторював: чому я маю вважати, що для української політики одна, колись російськомовна особа з Дніпропетровська, має бути кращою за російськомовну особу з Донецька. Чому особа, що має на рахунку дуже підозрілі махінації й конфлікти з законом в 1990-х роках має бути кращою за пана Януковича, котрий мав схожі конфлікти з законом. Поза тим, Віктор Янукович краще опанував українську мову, ніж Юлія Тимошенко, котра й досі немилосердно акає. Одначе, практично всіх представників української еліти професор вважав не достойними своїх посад людьми, що негідно служать українській справі. Винятками для нього були Борис Тарасюк, позитивно він ставився й до Миколи Литвина – але це було ще до скандалів, пов’язаних із плагіатом.
Професор Шевченко позитивно оцінював 10 років президентства Леоніда Кучми – попри численні помилки, він виявився цілком добрим президентом, як на його доволі скромні можливості. Він вважав, що Кучма не зовсім був винен у справі Ґонґадзе, що тут дуже сильно йому прислужилася Росія. Професор Шевченко мав дуже простий, дуже український спосіб витлумачення всіх проблем України – це діяльність Росії.

Лукаш Ясіна: Ігор Шевченко вважав, що попри брак справжньої еліти в Україні, попри русифікацію величезної частини країни – а саме найбільш розвиненої – попри вельми нерозсудливе розігрування польської карти (його дуже дратувало те, що Ющенко надав звання героя Шухевичеві) – попри всі ці браки Україна зробила великий поступ. Україна стартувала з позицій, набагато гірших за ті, з яких стартувала Польща: Чорнобиль, сусідня Росія, радянські кадри, чорноморський флот, бідність.
Його дуже непокоїло, що українці не усвідомлюють себе великим 50-мільйонним народом, а обрали національну версію української ідентичності: вишиті сорочки, шаровари, Хмельницький, Тарас Шевченко і Франко. Набагато ціннішою для України була б мультикультурна модель розвитку: а яким добрим піаром це було б хоч би для єврейської спільноти в Америці, що великою мірою походить з українських штетлів.
Водночас професор вважав, що єдиною країною, якій залежить на українських успіхах, є Польща – це просто геополітичний факт. Він дуже неприязно ставився до напрямку, який представляв Степан Бандера. У своїх політичних уподобаннях він до кінця життя вважав себе наддніпрянським православним петлюрівцем, це була позиція дуже далека від Бандери. Радикальний націоналізм він вважав хибним шляхом.

Тарас Шумейко