З початком березня у Варшаві розпочались зйомки нового художнього фільму "Серце на долоні". Автором сценарію та режисером виступив всесвітньовідомий кінематографіст Кшиштоф Зануссі, а головну роль у фільмі зіграє український актор Богдан Ступка. Весь фільм має бути створено у співпраці із українськими митцями і зйомки відбуватимуться як у Варшаві, так теж і в Києві. Герой Ступки, Костянтин – це багатий олігарх, який потребує пересадки серця, зустрічає молодого хлопця – Стефана, що намагався покінчити з собою. Олігарх, отже, підтримує такі наміри юнака, щоби отримати його серце. Це, власне, один з основних мотивів цієї нової чорної комедії. А більш детально розповісти про фільм ми попросили самого режисера – Кшиштофа Зануссі.
-"Серце на долоні" є першим за довгий час фільмом спільного виробництва України та Польщі. І це вже такий привід для певної оригінальності. Це фільм, який матиме таку формулу чорної комедії, бо він не є дуже реалістичним, є радше сюрреалістичним. Його головним героєм є якийсь олігарх, казково багата людина, котрого грає Богдан Ступка, великий актор, з яким я вже мав оказію працювати у моїй постановці у телевізійному театрі. Це спектакль "Жайворонок" Жана Ануйя, пару років тому. Але Богдан Ступка присутній у Польщі на екранах передусім завдяки ролі Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем", а потім і "Стара казка" Гоффмана, отже це відомий польській публіці актор. А для мене це така постать, котра, власне, схилила мене до написання такого сценарію, бо це людина повна життя, людина з розмахом, а одночасно з величезною чарівністю, попросту актор такого ґатунку, що його саме у цьому поколінні у Польщі просто немає. Отже, я був дуже прив’язаний до його особи ще до того, звісно, як розпочалось це спільне з Україною виробництво фільму. Це фірма пана Кохана, яка працює також з Кірою Муратовою і робила два її останні фільми, у одному з котрих грав також і Богдан Ступка. Це все наші зв’язки і я дуже радію, що ці зв’язки розвиваються і що у майбутньому нам буде може ще легше щось робити спільно. Зрештою, і польська кінематографія і українська мусять боротись за своє місце на ринку, і може часом у певних речах ми можемо це робити разом.
-Отже, про що ця комедія?
-Про що ця комедія? Я волів би не розповідати забагато, бо Ви не підете у кіно, а цей фільм, звісно, матиме україномовну версію і буде в Україні у прокаті. Отже, скажу тільки, що є у ньому такі великі контрасти: якесь, власне, казкове багатство – все, що оточує постать, яку грає Богдан Ступка, це багаті вілли, розв’язні дівчата; а з іншого боку є, власне, страшна бідність і такий наївний ідеалізм. І все це в тій історії якось зустрічається, і все добре закінчується, і злий герой навертається і починає діяти на користь якогось порядку на цьому світі. Звісно, все це має такий казковий вимір, але це і є така розповідь, така казка, така філософська притча, може трохи вольтеріанська. І такий дух є для мене близьким, отже я написав все це із великою радістю.
-Хоч сюжет має торкатись досить серйозних аспектів, Ви говорите про "чорну комедію". Чи це значить, що фільм не буде серйозним?
-Я не знаю, це все буде видно коли фільм вийде на екрани. У кожному разі, комедії бувають серйозними, вже багато траплялось таких. "Ревізор" Гоголя є, напевно, дуже серйозною комедією, хоча і смішною. Отже, не знаю, чи не буде це у духу Гоголя, а може це буде ближче духу Бунюеля, але це напевно буде такий фільм, що стосується тих найважливіших справ, а саме – добра і зла, і мого глибокого переконання, що добро і зло існують, що протистоять одне одному, що їх неможна змішувати. Це фільм, який насміхається з постмодернізму, який є дуже модним. Тож, принаймні я маю серйозного супротивника. І це, може, буде, власне, предметом нашого сміху.
-І, в такому разі, у цьому фільмі будуть, мабуть, присутні якісь філософські мотиви. До того ж, Ви маєте у своїй біографії дуже важливий етап, пов’язаний із філософією. Отже, чи це матиме свій вираз?
-Знаєте, ніхто не приходить в кіно для того, щоби слухати філософських лекцій, натомість віддзеркаленням філософії є погляд на життя, а отже я переконаний, що це буде. Але маю надію, що не лякатиму глядача важкою мовою, абстрактними діалогами. А навпаки тут мало буде казатися, але багато відбуватиметься.
-Ви останнім часом дуже багато співпрацюєте з українцями. Згадаймо, що минулого року у Київському театрі імені Франка Ви також поставили спектакль. З чим пов’язане таке зацікавлення у співпраці зі східними сусідами Польщі?
-Важко сказати. Це попросту такий сусідський обов’язок. Україна стала нашим сусідом, коли почала існувати як Вільна Україна. До того вона була, попросту, частиною Радянського союзу. Вся історія польсько-українських стосунків дуже складна, непроста. І тут, мабуть, польська сторона є якби більше заборгованою, тобто Польща сьогодні є, власне, у ліпшій ситуації, аніж Україна, а історія показує що ми як поляки маємо певні провини щодо України. Говорю, звісно, про давні часи. Але якщо на це так подивитись, тоді й наші сусідські обов’язки є дещо інші. І від того часу, як Вільна Україна тільки з’явилась, я охоче запрошував українських студентів і сам їздив туди. Тож намагався, щоб той зв’язок і той обов’язок було виконано. Те ж саме із Литвою чи Білоруссю. Але, звісно, Україна набагато більша, наші стосунки набагато складніші. Може, має значення ще той факт, що моя дружина походить з України, а саме з польських родин, котрі там століттями мешкали і були вигнані з тих теренів – це близько Вінниці – у часи Першої світової війни, навіть не Другої, у роки Більшовицької революції. Але цей зв’язок також має значення, і моя дружина, і її родина Ґрохольських хоче пам’ятати про своє коріння та про свої обов’язки у відношенні до тієї землі, яка їх пару століть годувала. Отже все це спричиняє, що моє зацікавлення Україною велике, і гадаю, що за цим йде також така цілковито щира симпатія. Бо дивлюся на Україну з такою радістю, бачачи, як народ пробуджується, як повертається до життя. Адже, те життя – це вже тисяча років історії України. Але був такий час, коли на все це лягла якась тінь – спочатку від Польщі, потім від Росії, але тепер Україна нарешті з тієї тіні виходить, відкриває свою власну мову, свою ідентичність, свій національний дух, який також є цілковито інший, ніж російський, як інший також, ніж польський, ясна річ. Такі речі мене притягують і я охоче за ними спостерігаю. Не хотів би, щоб Україна була подібна до Росії, як також, щоб була подібна до Польщі. Хотів би, щоб знову була інша, бо тоді буде цікаво. І гадаю, що така Україна виростає в українській культурі, серед письменників, котрих я зустрічаю – у пані Забужко, у Андруховича – бачу нове у їхньому письменництві, інший погляд. Все це дуже заохочує до себе. Багато енергії бачу в українському театрі, і дуже радію, що люди до того театру ходять. Це все такі оптимістичні знаки. І у політиці, однак, ціле те прагнення, вираз своїх почуттів, який відчувався підчас Помаранчевої революції, був надзвичайно для нас поляків зворушливим. Ми відчули певну близькість, побачили, що тут, власне, який є порив вільного духа. І все одно, як це пішло далі, бо все це політика і все це вже не важливо. Адже тоді відчувалось настільки добре, що українці вже виразно відчули себе іншими аніж інші, і після того вони є вже собою. А це те, що я люблю, і тому співпереживаю із Вами.
(Запрошуємо Вас прослухати звуковий файл)
Матеріал підготував Антон Марчинський