Як можна живучи за кордоном приносити для своєї батьківщини, часом, більше користі, аніж перебуваючи вдома? Це питання для багатьох емігрантів всіх часів та культур ставало надзвичайно важливим в їхньому житті на чужині. І маємо безліч прикладів, зокрема, і в українській історії. Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі розмову з Юрієм Сулімовим, художником, що 13 років тому оселився в Польщі, в Сандóмирі, став вже невід’ємною частиною польської культури, хоч і до сьогодні залишається в світі репрезентантом тієї землі, з якої походить.

Юрій Сулімов. Автопортрет

- Пане Юріє, вже довгий час Ви живете в Польщі, але завжди представлятимете тут Україну. Як Ви бачите цей зв’язок?
- Справа в тому, що мова йде про мою професійну працю. Й те, чим я займаюсь, має відношення до української школи, яку я представляю. Отже, треба передусім сказати про це. Представляю Україну в тому плані, що вона дала мені художню освіту, всі етапи якої я там пройшов. І рівень цієї освіти я відчув вже перебуваючи у Франції, Британії, коли можна було нашу класичну школу порівняти з тим, що я побачив там. Коли я роблю свої виставки, то, як правило, показую не лише те, що зробив у Польщі але й те, що зробив в Україні. Тому, в мене ще до цього часу є праці, створені навіть у Академії мистецтв у Києві, а також те, що я зробив вже після того – за часу викладання у Феодосійській художній школі. Тоді я працював творчо так само багато, як і зараз.
- Ви розповідаєте про особливе, скажімо, обличчя української академічної школи образотворчого мистецтва. Як його сприймають у різних країнах Європи, та якою є різниця між цією школою й тими, з якими Ви стикались, подорожуючи цими країнами?
- Коли я вчився і закінчив інститут у 82 році, тоді там – не знаю, правда, як зараз, я давно не був у Київській академії мистецтв – нам викладали типово класичну школу. Отже, це був основний напрямок нашої освіти. Й те, що отримав тоді в академії, я оцінив вже перебуваючи на Заході. Тобто, йдеться про класичний академічний рисунок, композицію, живопис теж у класичному його розумінні, що значить вміння намалювати фігуру, написати її у кольорі, а також вміння писати натюрморти, пейзажі тощо. І коли я почав брати участь у паризьких салонах, тоді не лише бачив там праці, представлені київськими майстрами, але й роботи художників подібних академічних шкіл, наприклад, з Росії. І всі ці роботи вирізнялись саме класичним підходом. Тобто там було видно капітальний рисунок, але, звісно, вже пророблений у творчому плані. Так само і колір вже не просто був підпорядкований академічному підходові, але й мистецькому замислу. Й ці праці просто кидались у вічі. Мені принаймні, коли підходив до них, розглядаючи, як було зроблено певні фрагменти, а потім дивився на підпис і приємно дивувався, що це зроблено було моїми співвітчизниками. І зараз, як розумію, ця школа зберегла свої можливості та переказує їх далі через студентів.
- А як з академізмом в живописі на Заході?
- Я здивувався і був навіть вражений, що, коли поїхав у перший рік до французької Бретані, то, по-перше, там, можна сказати, більш такий вільний, мабуть, підхід у справі відбору робіт на виставки. Отже, якщо йдеться про салон "Grand Palais", то там охоче приймають до участі праці нових авторів, хоча інші також беруть там участь десятками років. Звісно, відбір там дуже серйозний. Я звернув увагу на те, що живопису в тому класичному розумінні як у нас, там зараз вже майже не робиться. Ясно, що є це все в музеях, де, наприклад, представлена теж їхня гарна реалістична школа кінця 19-початку 20 століття, але зараз там цей напрямок хоч і існує, але теж багато чого втрачено. Тому школа рисунку, школа класичного живопису не звучить там так, як ще звучить в нас.
- І, в такому випадку, як ця ситуація виглядає в Польщі?
- В Польщі подібно. Я був у Академії мистецтв у Варшаві. В принципі, це теж певний напрямок, але одночасно все це якось змішано з тими тенденціями останніх років. Тобто, більше, як мені здалось, приділяється уваги композиції, ідеї у праці. В принципі, це вірно. Але, гадаю, що в сенсі штудійної школи якогось потужного рисунку я там не побачив. На відміну від Академії мистецтв у Кракові. Там справді дуже стара традиція, і цю різницю дуже добре видно.
- Працюючи на Заході, чи намагаєтесь Ви представляти там якось культуру своєї рідної землі?
- Ще, здається, чотири роки тому в Криму я почав працювати над одним своїм проектом. І цей проект одним крилом торкнувся тих народностей, що зараз там мешкають, повернулись туди, але перед цим їх довгий час там не було: це кримські татари або караїми. Я встиг зробити портрет кримської татарки – дівчинки у національному кримськотатарському костюмі. І цей портрет було показано на паризькому салоні "Grand Palais", де він отримав бронзову медаль. До речі, за рік до цього був теж портрет у національному костюмі, але вже бретонки, що на цьому ж салоні отримав приз. Отже, з цього боку, те, що стосується, України, Криму, ця моя творчість була представлена таким, власне, чином. Ну і вже чотири роки я працюю над серією кримських пейзажів, які теж демонструю з роботами, виконаними у Франції, Німеччині, Англії та Польщі.
- Дозволю собі задати Вам таке провокаційне питання (хоча, звісно, існування численних прикладів робить його радше риторичним): чи немає протиріччя між повним виїздом зі своєї батьківщини та її популяризацією за кордоном?
- Звісно, до цього треба підходити спокійно. Справа в тому, що я – як вже казав – десь чотири-п’ять років тому розпочав свій новий проект. І для цього мені треба було працювати в Криму. Тоді, завдяки Міцкевичу, я Крим відкрив для себе вдруге. Тому, власне, я й почав цю серію, присвячену його "Кримським сонетам". Я прочитав їх як польською, так теж і російською мовою, і відразу отримав відгук у своїй душі як художник та як людина. Саме тоді я знов поїхав до Криму й почав відкривати його по-своєму. А якщо ми подивимось на долю Міцкевича, то він же теж був у Польщі не завжди. Він жив у Польщі, Росії, але, зрештою, багато років він провів у Франції, був також у Туреччині тощо. І в якомусь віддаленому, звісно, сенсі я відчув, що його доля перекликається теж і з моєю. Бо живу у Польщі вже 13 років. Отак, через його творчість – "Кримські сонети" – я відчув необхідність показати Крим. Я зробив вже не одну велику серію акварелей і продовжую працювати над цим далі. Так що, в цьому плані творчість інтернаціональна. І в даному випадку, якщо йдеться про сонети Міцкевича, я відчув необхідність побувати не лише в Криму, але теж у Литві, у Франції (там, де він перебував), і всі ці місця я намагаюсь писати у своїх працях.

    (Запрошуємо Вас прослухати звуковий файл)

Матеріал підготував Антон Марчинський