Минулого тижня у Польщі розпочався проект "Тут було кіно", який має за мету збереження у пам’яті – через фотографії, через зібрання якихось історій – старих польських кінотеатрів, які вже не функціонують. А детальніше про це розповідає організатор заходу пан Бартек Новаковський. Отже, у чому полягає проект "Тут було кіно"?

Бартек Новаковський: Проект "Тут було кіно" складається з трьох елементів. Основним елементом, може менш показовим, але найважливішим для нас є інтернет-сторінка www.tubylokino.pl. Там ми збираємо всі матеріали, які нам вдалось знайти. Отже, можна побачити фотографії всіх знайдених кінотеатрів, зустріти спогади не лише відомих людей, але теж і простих користувачів інтернету, бо кожен має якісь спогади, пов’язані зі своїм першим фільмом. А також сподіваємось зібрати там велику кількість архівних документів, як, наприклад, інформація про те, коли даний кінотеатр працював, скільки мав глядацьких місць тощо. Адже, це елементи історії тих будинків, як теж історії культури. В цьому, власне, полягає наша ідея – зберегти на такому сайті світ, що відходить. Другою частиною проекту є книжка-альбом, де ми розмістили 75 фотографій найцікавіших кінотеатрів, а в 30 випадках ці фото супроводжуються спогадами відомих людей, професійно пов’язаних з фільмом, з мистецтвом, взагалі з культурою. Вони згадують свої перші візити в кіно, розповідають наскільки це було для них важливим. Часто це також цілком гумористичні анекдоти. Ну а третім елементом є виставка фотографії, відібраної вже з найцікавіших прикладів з книжки. Це 25 фото, і ця виставка вперше була відкрита минулого тижня у Варшаві в кінотеатрі "Iluzjon", але вже тепер її можна побачити у Кєльцах в кінотеатрі "Moskwa", потім будуть Катовіце, Ченстохова, Вроцлав, Слупськ, як теж і багато інших міст Польщі. Аж врешті виставка повернеться до Варшави, до кінотеатру "Luna", де буде демонструватись у рамках Варшавського кінофестивалю.

Звідки взагалі така ідея – відслідковувати долі старих і закинутих, зазвичай, кінотеатрів?

Бартек Новаковський: Сама ідея народилась 2 роки тому, весною 2006 року, коли з Евою – другою співавторкою цього заходу – ми поїхали до Дрогічина, маленького містечка на Підляшші. Ми мали там цілковито іншу справу, і зовсім випадково натрапили на старий кінотеатр "Daniel". Цей кінотеатр дуже нас зачарував і своїм виглядом, і якоюсь дивною назвою, досить рідкісною як для назв кіно. А ми тоді ще не знали всієї історії, що стояла за тою назвою. Кінотеатр був настільки цікавий, що зробив на нас дуже сильне враження. А відразу після Дрогічина ми приїхали до Сємятич. Це містечко, розташоване поруч, тільки трошки на Схід. І там знову випадково ми опинились під черговим старим традиційний кінотеатром із назвою "Chrobry". Він довгий вже час не працював і був дуже запущений. Але тут ми усвідомили собі, що такі малі кінотеатри ще існують, та після них лишився ще якийсь слід. Зараз це напевно останні моменти таких кінотеатрів, а справді варто побачити, як вони дають собі раду в інших містах, скільки їх залишилось та як виглядають. Отак і народилась ідея нашого проекту "Тут було кіно".

А як взагалі можна побачити сліди речей, які вже не існують? Тим більше, якщо взяти до уваги, що ті колишні кінотеатри цілковито змінюються або попросту щезають. Чи щось, однак, залишається?

Бартек Новаковський: З тими кінотеатрами є так, що вони гинуть у різні способи. Перший  -  драматичний, бо кінотеатри змінюють своє призначення. Лишається сам будинок, але він часто перероблюється на приміщення зовсім іншого характеру. Тобто, часто кіно перетворюється на крамниці або склади. І це вже справжня драма, бо стикаємось з певного роду насильством як проти самої архітектури, так і проти того простору в місці, заповненого раніше кінотеатром. Замість нього було зроблено щось цілковито інше і далеко менш вартісне. Хоча, звісно, якісь магазини завжди мають бути. Ну а другим способом загибелі кінотеатрів є просто їхній відхід до забуття, тихо, без публіки, без свідків. І це полягає в тому, що вони стоять собі в якихось завулках; виглядають як і раніше, тільки ніхто ними не цікавиться; їхній стан щораз гірший, фасади починають псуватись, вікна – битись, неонове освітлення не діє. Натомість, це такий, я сказав би, живописний процес. І на цьому передусім ми зосередились. Не фотографували кінотеатрів, які перетворились на будинки іншого призначення, але фотографували те, що якимось чином нагадувало ще про кіно. Це такий шлях, який дозволяє побачити те, що було раніше.

Чи можна дивлячись на ті будинки, що лишились після кінотеатрів, скласти якесь враження про цілий період Польської народної республіки, наприклад, період комуністичний, та про його культуру?

Бартек Новаковський: Це, напевно, один з аспектів такого "дизайну" ПНР. Я би назвав це так. Бо хоч би самі вивіски з назвами кінотеатрів є цілим розділом такого графічного проектування, якого тепер не зустріти. І це щось виняткове з попередньої епохи. Але не йдеться навіть про саму комуністичну державу, тільки радше про некомп’ютерну епоху, коли все це було більш обдумане, коли це робили люди для людей, а не машини для людей. Все це має іншу атмосферу, інший характер. Цікаве в них і те, що не маємо справу із суто "кіноархітектурою", тобто це не будинки, задумані спеціально для того, що тут показуватимуть кіно. Отже, дуже часто зустрічаємо якісь адаптовані приміщення або у житлових будинках, або ж у спорудах, які за формою більше нагадують бараки чи торгівельні павільйони. Але врешті вони являють собою дуже живописний елемент краєвиду. Та напевно говорять щось про комуністичний період, про те, яким важливим було тоді кіно. Важливим теж з пропагандистських причин, адже пам’ятаємо, що завжди перед фільмом показували тоді кінохроніку, яка розповідала що доброго діється у країні, та відомо чиїми зусиллями.

 Для чого, на Вашу думку, потрібне таке повернення з забуття вже неіснуючих кінотеатрів?

Бартек Новаковський: Багато людей нас питає, чи робимо це аби врятувати кінотеатри, що існують. Звісно, було б добре їх врятувати, і якщо б це нам вдалось, це було б чудово. Натомість, це не є головною метою. Нашою основною ідеєю було врятувати такі кінотеатри від забуття, бо вони попросту зникають без сліду, і з цим не можемо згодитись. Буває навіть так, що люди звикли до того, що в певному місці був будинок кіно, давно вже не ходять туди, аж раптом виявляється, що там давно вже є щось цілковито інше, і вони навіть не знають, коли ця зміна відбулась. На щось таке ми не можемо згодитись, бо вважаємо, що ці будинки не заслуговують на таке ставлення. Отже, ми створили проект, який має за завдання зберегти, що є; врятувати від забуття те, що нам вдалось знайти.

Антон Марчинський