Ґжеґож Кляман, "Anatrophy"

 Сьогодні у рубриці "Культурний калейдоскоп" ми розповімо про виставку сучасного мистецтва "Medium... Post… Mortem…", яка вже протягом року мандрує Польщею, а остання з її експозицій відкрилась кілька днів тому у Варшаві, у галереї Кліми Бохенської, де триватиме майже до кінця липня. Організатори виставки замислили її як привід для дуже специфічних роздумів на тему таких  фундаментальних питань як смерть, як вихід за межі власного існування тощо. Притому, йдеться про роздуми за допомогою мистецтва, про філософування художніми формами.
 А отже, ми звернулись до куратора цього проекту – Романа Лєвандовського, аби він детальніше розповів про "Medium... Post… Mortem…".

Роман Лєвандовський: Виставка "Medium… Post… Mortem…" з’явилась понад рік тому, приготована разом з Національним музеєм у Щеціні для бельгійських партнерів на Міжнародне трієнале графіки у Льєж. Власне тоді цю виставку було відкрито вперше, й лише пізніше її було привезено до Польщі. Сам проект експозиції стосується взаємопроникнення різних технік у сучасному світі, тобто передусім живопису, графіки, фотографії. Чергові відкриття цієї виставки відбулись у Польщі – це вже такі покази, що передусім демонстрували, як живопис сьогодні може бути графічним, а, в свою чергу, як графіка звертається до живопису тощо. Виявляється що ці засоби, а, власне, medium відтворюють сьогодні одне одного. А отже, маємо таку ситуацію, що вони долають власні межі, тому й назва виставки "Medium… Post… Mortem…" вказує на долання всіх класичних меж живопису, фотографії, відео. Ця виставка також намагається представити пограничні стани, які переживає кожна людина сучасного світу у різноманітних конфліктних, чи трудних ситуаціях. Бо ми живемо сьогодні у досить складному світі, де часто стається так, що маємо долати стандартні колись моделі поведінки. А така людська позиція відноситься певним чином і до митця, котрий теж виходить поза межі стандартів традиційного мистецтва.

А отже йдеться не лише про трансгресію в medium, у засобах виразу, але також і про трансгресію в житі людини, самого автора?
Роман Лєвандовський: Так, саме так. Трансгресія, тобто, власне, той момент переходу, виходу за межі, є характерною відзнакою стану сучасної людини. І маємо тут звернення як до мистецтва, культури загалом, так і до звичайного життя пересічної людини. Живемо сьогодні у ситуації, коли засоби зв’язку дозволяють нам долати всі межі. Чи не так? Маємо Інтернет, існує віртуальна дійсність, існує авіатранспорт, а отже багато людей сьогодні в якомусь ступені приймає позицію мандрівника, чи навіть кочовика – людини, котра постійно переміщується. Це такий процес, за яким, насправді, можна спостерігати ще з кінця 19 сторіччя. Так французький поет Бодлер писав про фланера, тобто про людину-перехожого, що постійно мандрує містом, спостерігає за ним, зауважує певні ситуації, естетично смакує їх. Сьогодні фігура такого фланера більш універсальна, і властива, у певній мірі, кожній людині, що мандрує. А, отже, це волоцюга, турист, тобто йдеться про будь-яку форму кочівлі. Таким чином, ця виставка демонструє всі ті елементи трансгресії у естетичному, ментальному, філософському чи есхатологічному плані. Вона має дуже різні контексти.

До якої міри предмет трансгресії, такого долання меж зберігатиме свої характерні риси, залишаючись собою? Говорю тут вже про Вашу виставку. Адже Ви казали, що її предметом є живопис, який стає подібним до фотографії і навпаки. На додаток, якщо звернемось до назви виставки: "post mortem" значить "після смерті", а отже йдеться про трансцендентну трансгресію, тобто про фундаментальну зміну її предмету (і автора, мабуть, теж)?
Роман Лєвандовський: Назву "post mortem" я трактую метафорично, як спробу рефлексії, розмислу над такою ситуацією, над котрою, справді, філософія розмислювала вже дві тисячі років тому. Пам’ятаємо гераклітейське πάντα ρει – все тече. Отже, це такі мотиви, що були присутні у середземноморській або ж юдео-християнській культурі ще тоді. Було це й на Далекому Сході, де казали, що пустка є формою, а форма є пусткою. Таким чином, фігури постійно змінюються, адже все тече, все змінюється, і це така характерна риса. Смерть тут варто було б розуміти у переносному сенсі, оскільки нічого не гине, тільки все змінюється і з’являються нові форми. З’являються завдяки тому, що постійне, тобто завдяки потребі у трансценденції, яка властива кожній людині. Тобто, йдеться про пошук відображення свого світу в тому, що існує назовні. Якщо ж йдеться про саму виставку, то певні праці тут демонструють, власне, ці мотиви у есхатологічному чи філософському плані. Варто, наприклад, згадати про інсталяцію Ґжеґожа Клямана, в якій з’являються лайтбокси з фотографіями мертвих людей. Хоча, також, там з’являється рука, яка дуже нагадує руку з Сікстинської капелли Мікеланджело – це рука Бога, що переказує дух життя. Тобто, з одного боку смерть, а з іншого – життя. Таким чином, інсталяція Клямана підіймає цю проблему як філософськи, так теж естетично. Вона є виходом поза певні стандарти. Неочікуваним тут є те, що митець використовує лайтбокси, тобто таку форму, котра зазвичай служить для реклами товарів та продажу їх. Таким чином, Кляман, використовуючи суто споживацький характер лайтбоксів, звертається до фундаментальних проблем, говорячи нам, що митець може використати будь-які візуальні засоби виразу, аби тільки поставити проблему й шукати її вирішення. Й таких праць на нашій виставці багато.

Ну, отже, звернемось тепер безпосередньо до виставки. Розкажіть, будь ласка, про учасників.
Роман Лєвандовський: Можу із задоволенням сказати, що ця виставка зібрала митців справді великого масштабу. Частина з них представляла Польщу на найбільших виставках світу, як Венеційське бієнале, чи Бієнале у Сан-Паулу, Стамбулі тощо. Це такі відомі митці, як Мірослав Балка, Станіслав Друщ, Домінік Лєйман і так далі. Є також художники молодшого покоління, але всі разом вони, як мені здається, одностайно звертаються до зазначеної проблематики, а тому ця виставка й візуально дуже цікава. Її супроводжують 5 відеопроекцій, де можна побачити фільми, що звертаються до естетики живопису, але також і до естетики танцю, японського, наприклад. Бо одна з художниць є японкою, котра вже 20 років мешкає у Польщі. Маємо, отже, велике різноманіття.

 Антон Марчинський