З 10 грудня й до самого останнього дня зими у ґданському Інституті мистецтва «Wyspa», за участі Лабораторії цифрового мистецтва у ізраїльському Голоні, відбувається польсько-ізраїльський мистецький проект «Wybrańcy (Chosen)», що українською слід перекласти як «Обранці». Цей проект буквально був скерований на дослідження митцями такого феномену, яким є месіанізм у всіх сферах людського життя від релігії до найсекулярнішого контексту.
    А за детальною інформацією ми вернулись до кураторки проекту пані Анети Шилак з Інституті мистецтва «Wyspa» у Ґданську.

Йдеться, отже, про месіанізм, як у польській, так і в єврейській національних ідеях, у традиції цих народів. Але також і про месіанізми сучасні?
Анета Шилак: Так, звісно. Нам з Ґаліт Ейлат, моєю приятелькою і співкураторкою проекту, йшлося про те, щоб відреагувати на ситуацію Польського року в Ізраїлі, ситуацію культурного обміну, котра є результатом певного спільного рішення урядів цих країн; ситуацію, коли ці два народи, чия історія так міцно пов’язана між собою, зустрічаються у рамках такої культурної події. Ми намагались знайти таку точку відліку, котра б, з одного боку, зверталась до певних спільних традицій, а з іншого, була свіжим поглядом. Щоби на обидві ці культури можна було подивитись з точки зору спільного культурного та історичного досвіду, але також побачити, як сьогодні у різних способах бачення народу, державних формації, або ж індивідууму, ці месіанські мотиви немов би вертаються і отримують нову секулярну, політичну, ідеологізовану, менш патріотичну, можливо, але надалі актуальну форму.

А, отже, якщо йдеться про ці сучасні світські форми месіанізму, тоді чим вони є, які приклади можна тут навести? Та до яких наслідків такі світські месіанізми призводять?
Анета Шилак: Йшлося про те, що, на нашу думку, певний рід інтелектуальної чи ідеологічної конструкції, який почав прокидатись, скажімо, у 17-18 століттях, та досяг свого апогею у романтичних месіанізмах 19 століття, відбився пізніше на державницьких концепціях, а також концепціях національних. До того ж, сьогодні він немовби вертається у нараціях особливої місії, але також у таких способах бачення того, ким є митець, ким є політик, ким є інтелектуал; у способах бачення харизматичної особистості. Це потреба в такій харизматичній особистості, потреба в лідері, який є обранцем, помазанцем. І це дуже цікаво, що хоч і змінюються способи офіційної ідеологічної риторики держав або суспільних груп, й надалі існує така потреба як у функціонуванні обраної групи, так і в особистості, котра на чолі цієї групи перебуває. Йшлося, отже, про відслідковування того, яким чином наша культура – візуальна, літературна, але також і політична – відтворює ці мотиви. І це, власне, можна буде побачити на виставці.

Тож переходимо до самої виставки. Ким є її учасники? Як розумію, це передусім польські та ізраїльські митці? Які твори вони представляють?
Анета Шилак: Нам вдалось намовити до співпраці чотирнадцятьох митців. Частково це праці, які було зібрано для виставки, оскільки ми зауважили там якусь присутність таких мотивів. І, наприклад, такою є праця «Mary Koszmary» Яель Бартана, яка дуже виразно звертається до спільної польсько-єврейської історії, та до відносно свіжих історичних подій. Таких, наприклад, як 68–й рік. Маємо також працю Артура Жмієвського «Oni», яку показували на останніх «Документах» в Кассель. Ця праця демонструє певний ідеологічний конфлікт за допомогою задокументованого завдяки відео майстер-класу із представниками суспільних груп з дуже виразними та протилежними ідеологічними позиціями. Гадаю, що дуже цікавою є праця Йоанни Райковської «W górę», котра показує, в свою чергу, яким чином індивідуум функціонує у певних нав’язаних йому бюрократичних умовах, яким чином відповідальність та виконавча воля здійснюється в рамках певної малопомітної структури.

Ви говорите про твори, котрі існували до Вашого проекту. Які, натомість, були замовлені спеціально для нього?
Анета Шилак: Новозамовленою нами є праця Анни Нєстеровіч. Це відео-анімація, котра здається мені теж дуже цікавою. Вона не політична безпосередньо, але дуже виразно звертається до якогось нічного кошмару, до певних страхів та расистських передсудів. Також, твір Ґжеґожа Клямана «44», котрий звертається до літературних і кіно джерел, що мали величезний вплив на формування польської національної та патріотичної свідомості. Це, наприклад, «Dziady» Міцкевича та «Wesele» Висп’янського (але, звісно, з використанням кіноматеріалу з фільмів Вайди і Конвіцького). Черговим замовленим Лабораторією цифрового мистецтва у Голоні та Інститутом «Wyspa» у Ґданську є твір групи «Salamanca» з Єрусалиму, яка провела влітку цього року кастінґ месії у Польщі. А після цього месія, а радше – месіанка, поїхала до Ізраїлю. Й таким чином можемо побачити документацію як з цього кастінґу, так і з подорожі й контакту з суспільством Ізраїлю. Врешті, вважаю, що дуже цікавою є праця групи «Tworzywo», котра звертається до символіки Кабали та дуже цікавим чином демонструє зв’язок поміж месіанською думкою та кабалістичною традицією, із нумерологією, з операціями із мовою. Гадаю, що це також, більш загадковим, але надзвичайно цікавим чином, звертається до того самого питання. Маємо також двох молодих митців з Тель-Авіву – Іттаі Мейера та Суффа Бакалєйніка, котрі зробили дуже цікаву працю, що є фільмом та певним родом месіаністської фантазії, реалізованої у Беталєм – в Академії мистецтв у Тель-Авіві.

Пані Ането, як, отже, є на виставці із конфронтацією традиції і сучасності. Ви казали, наприклад, про Ґжеґожа Клямана, який звертається до польської романтичної традиції, а зокрема до Міцкевича. Або ж це група «Tworzywo», що звертається до кабалістичних мотивів. Тож як конфронтація цих традиційних мотивів артикулюється на Вашій виставці?
Анета Шилак: Намагаємось сконструювати цю виставку таким чином, що немовби говоримо те саме інакше, наче повертаємось до певного джерела, до якогось уявлення про нього, чи якогось способу зображення і творення історії. Та намагаємось розповісти її інакше. Тут, справді, оте посилання на працю Клямана «44» цілком обґрунтоване у Вашому питанні, оскільки він бере два твори - «Dziady» і «Wesele» - та змішує їх. Це два літературні твори, які відділені одне від одного 70-ма роками, і їхні перекази цілковито відрізняються один від другого. Кляман так їх перемонтовує, що вони починають творити ще одну, зовсім іншу історію, ще один погляд на такого роду нарацію з точки зору сьогоднішньої перспективи. Або, також, праця групи «Tworzywo», котра, в свою чергу, з польської перспективи дивиться на певного роду містичну спадщину юдейської культури. Завжди відбувається якесь перетворення, якась модифікація або модуляція, оскільки сьогодні дивимось на певні речі вже інакше, бо змінився контекст, у якому ми функціонуємо, та історичний і культурний досвід нашого покоління вже інший.


Антон Марчинський