В цій історичній рубриці про історичну свідомість, та чи можна передбачити майбутнє? Власне ці питання піднімалися під час публічної дискусії, яка пройшла у Варшавському університеті під назвою “Яке майбутнє постає для Центрально-Східної Європи з 1939-1989-2009 років?”

Відповідаючи на питання про присутність в українській історичній пам’яті 1939-го року, як початку ІІ світової війни і приєднання західно-українських земель, відомий український історик Ярослав Грицак звернувся до історичних анекдотів:  

Може звернуся до історичного анекдоту - в перші дні після вступу радянських військ до Львова відбулася зустріч представників старшого покоління української інтелігенції, задля вироблення якоїсь позиції, що ж робити в даній ситуації. Під час цієї зустрічі відомий український композитор Станіслав Людкевич, сказав так: „Визволили нас і нема на то ради”. Важливим в даному випадку є те, що цей анекдот я вперше почув будучи малою дитиною, а це свідчить про те, що ця пам’ять функціонувала ще за старих-добрих часів. Насправді Західна Україна ніколи не сприйняла цього об’єднання як правдивого об’єднання. В роки мого дитинства, а це 60-ті роки, розповсюдженим був такий анекдот „є велика різниця між першими совєтами, котрі прийшли в 39 році, і другими – котрі прийшли у 44-тому. Ті перші совєти були кращими  тому, що вони прийшли і відразу ж швидко пішли, а ті другі – прийшли та залишилися”. Єврейські ж приповідки тих часів були наступними: „щоб ті не повернулися - тобто поляки, щоб ці собі пішли - тобто совєти, щоб він не прийшов - тобто Гітлер, а щоб ми залишилися”. Ось такі собі концепції, як люди уявляли ті часи. Єдина важлива різниця між українцями та євреями в даному випадку буде те, що українці хотіли щоб Гітлер прийшов та залишився. Західна Україна свої надії відродження держави пов’язувала з Гітлером. І це було такою пасткою, бо західні українці проводили аналогії з І-ою світовою війною, і зокрема з 1918 роком, коли прийшли німці і окупували Україну, і після  Брест-Литовського договору дали ту незалежність. Правда до цих фактів більшість західних українців не признається з причин політкоректності. Проте наскільки пам’ять про 39-тий рік функціонує серед західних українців, настільки вона відсутня в іншій частині суспільства – на сході країни.  Для цієї частини українців по суті 1939 рік це невеликий, незначущий епізод, бо в пам’яті тієї частини України головна війна, це так звана „Велика вітчизняна війна” котра розпочалася у 1941 році.  

Професор Грицак відзначив, що ця ситуація роздвоєності історичної пам’яті поступово зникатиме з приходом нового покоління не переобтяженого тягарем минулого, яке має шанс змінити дану ситуацію:

Знаю з досліджень, що зараз в Україні є сильна різниця поколінь. Тобто якщо подивитися на людей, яким від 15 до 25 років, то вони за своїм світоглядом і цінностями, ближчі до своїх ровесників в Європі, чим до своїх батьків і дідусів. Таким чином, якщо ця генерація, внаслідок біологічної зміни поколінь, прийде до влади, то за 20 років відбудеться кардинальна зміна. Проте є два питання. Перше - чи ця генерація залишиться в Україні?  Друге питання – чи не дасть себе скорумповати сьогоднішнім політичним класам? З цієї точки зору мені здається, що наступні 10 років будуть вирішальними у тому, що ж відбудеться з цією молоддю.

Професор Грицак теж спробував накреслити можливі сценарії майбутнього України:

Перший варіант – Україна залишиться державою, щодо чого зараз немає сумніву. Другий – скоріш за все вона залишиться в тих самих кордонах в яких є. Третій варіант – менш вірогідний, що Україна буде нейтральною державою, але поділеною. Оскільки, по суті, коли Україна залишиться сама по собі, то вона приречена бути поділеною. Четвертий сценарій, за який я дуже вболіваю, проте він здається малоправдоподібним, це те, що Україна стане членом ЄС. Врешті п’ятий варіант –частина України відійде до Росії, а частина залишиться невідомо де і з ким.  Цей останній сценарій мені видається абсолютно невірогідним.  Для цього мало б статися щось на зразок світової війни. Проте, якщо це відбудеться, то всі наші прогнози нічого не варті.

У дискусії “Яке майбутнє постає для Центрально-Східної Європи з 1939-1989-2009 років?”, взяв також участь Юрій Афанасьєв, доктор історичних наук, засновник і колишній ректор Російського державного гуманітарного інституту.
Професор Афанасьєв вважає, що передбачення історичного майбутнього даремна справа:

Я не знаю, що відбудеться в Росії через 10 років. Ви знаєте, що таке явище як „перебудова” ніхто не зміг передбачити. Не було таких людей. Ви також знаєте, що таку подію як розпад СРСР також ніхто не передбачив. Правда була одна жінка, французька дослідниця Эле?н Карре?р д'Анко?сс, яка написала книжку“Розколота Імперія”. Однак, цю назву придумало видавництво з яким вона ледь не судилася  через це, бо в неї була нейтральна назва – Національне питання у Росії на Кавказі і т.д. Проте сьогодні її вважають генієм і вона є довічним секретарем Французької академії наук. Якщо можна це назвати передбаченням історії, то оце такий приклад.

Говорячи про російську історичну свідомість, професор Юрій Афанасьєв відзначив її фрагментарність, що межує із відсутністю цієї форми суспільної свідомості. На його думку в ній присутні три різні, так би мовити, історичні довготи:

Я хотів би сказати, що моє бачення стану історичної свідомості в Росії, якщо припустити, що в Росії є історична свідомість, полягає в тому, що так би мовити, є роздерте на клапті простирадло, але немає історичної свідомості, яка б надало ідентичність Росії.
В Росії сьогодні співіснують і по різному розчинені в нашій російській реальності, три відмінних часові тривалості. Коротка – що вимірюється роками, можливо десятиліттям і яка є феноменом путінського режиму. Це пасивне сприйняття і мовчазна згода з існування цього режиму і його різноманітними проявами з боку більшості населення. От це одна історична протяжність чи довгота. Друга довгота вимірюється 20-тим століттям, тобто це радянський період в російській історії. Цей період в Росії сьогодні представлений у вигляді деградації цієї радянськості. Іншими словами, я хочу сказати, що після краху радянської влади ніякого обновлення чи потужного розвитку в Росії по суті не відбувалося.  В країні розкладалося те, що було створене в радянський час і сьогодні ми маємо наслідок цього процесу розкладу, яким є путінський режим.
Врешті ІІІ-тя часова довгота, яка вимірюється принаймні п’ятьма століттями, тобто часом, коли власне існує Росія. Феномен цієї історичної довготи полягає в тому, що має місце домінація русского традиционализма при наявності в цьому традиціоналізмі певних початків модернізації і лібералізму. Власне переплетіння цих нерівних частин російської дійсності, всі 500 років тримало російське суспільство в стані розколу, а людина в стані цього розколу перебувала, як це описували російські класики літератури, в стані розщепленості русского духу. Це ж саме відбувається і сьогодні, тобто традиціоналізм панує, а лібералізм як був в такій зародковій формі, так він і залишається. Притому, що путінський режим намагається зачистити всю російську територію від того, що могло б сприяти зародженню модернізму чи лібералізму

(Запрошуємо прослухати звуковий файл)

Матеріал підготував Назар Олійник