В цій частині нашої програми ми представляємо Вашій увазі звіт з урочистостей, які пройшли минулого тижня у польському воєводському місті Лудзь і були присвячені 65-тій річниці ліквідації німцями Litzmannstadt Ghetto. Власне 29 серпня 1944 року з гетто вирушив останній транспорт до таборів смерті в Хелмно над Нерем і Освєнцімі. Кульмінацією згаданих урочистей було відкриття в Парку Вцілілих єдиного в світі пам’ятника полякам, котрі рятували євреїв в роки Холокосту. У відкритті монумента взяв участь президент Польщі Лєх Качиський, мер Лудзі Єжи Кропівніцький та численні представники іноземних делегацій.
Першим виступив мер Єжи Кропівніцький, котрий нагадав присутнім трагедію лудзьких євреїв:
Єврейська спільнота перед нападом Німеччини становила 30% населення нашого міста, воно було поліетнічною метрополією. Окрім поляків і євреїв тут проживало 10% німців, і близько 2% населення із усіх частин Європи – від Уралу по Атлантичний океан і від Північного моря по Середземне море. Це закінчилося, коли сюди вступили німецькі війська, було знищено спільноту, яка проживала тут понад 100 років. Розпочалося швидке позбавлення нашого міста його ідентичності. Розпочато зі зміни назви –спеціальним наказом від імені Гітлера, місто перейменовано на честь німецького генерала Litzmana, котрий командував німецькою армією в цьому районі в часи І світової війни. Таким чином місто стало називатися Litzmasztadt і одночасно здійснено невідворотні зміни в структурі населення. Спочатку єврейське населення не до кінця усвідомлювало свою подальшу долю. Обіцяно, що в обмін за виконувану роботу для військових потреб ІІІ Рейху буде їжа і життя. Гетто було перетворено в одну велику фабрику, яка продукувала мундири і елементи спорядження. Куплено час, але не достатньо. Це було найдовготриваліше гетто в Європі – останній транспорт вирушив звідси 29 серпня 1944 до таборів смерті. Все це відбулося в умовах, коли табори смерті визволялися союзниками і радянськими військами, а сама ліквідація гетто проходила поспіхом. З Божою і людською допомогою із 231 тис. лудзьких євреїв врятувалося 13 тис.
Єжи Кропівніцький підкреслив, що Голокост повинен бути рішуче засуджений і тут не може бути двозначностей:
Тоді коли вчинено злочин, існує небагато можливостей вибору. Йдеться про вибір тих, хто дізнався про злочин. Ті, котрі пробують його пояснити і виправдати стають співвинуватцями злочину і той хто мовчить теж стає на бік злочинця. Це відбувається тому, що вони дозволяють вбивцям уникнути належної їм кари і піти без ганьби. Для порядної людини і загалом для суспільства є лише одна дорога – стати на бік жертви.
В свою чергу президент Польщі, Лєх Качинський зазначив, що попри очевидну поразку на фронтах, гітлерівці до останнього продовжували політику винищення євреїв:
Було зрозуміло, що Німеччина програла і що війна вже не триватиме довго, але злочини продовжувалися. Варто згадати, що ліквідація Лудзького гетто чи просто знищення близько 70 тис. людей. Це останній акт трагедії євреїв, які жили тут принаймні від 12 століття. Проте Голокост євреїв тривав далі, бо така була сила злочинної одержимості. І сьогодні, коли ми вшановуємо тих хто загинув та врятувався, і тих хто демонструючи найбільшу відвагу рятуючи своїх єврейських співгромадян, ми повинні пам’ятати, що тут в Європі, немовби проти цілого доробку її культури, проти християнства й іудаїзму могла постати ідеологія, яка створила план геноциду і реалізувала його.
Лєх Качинський також звернув увагу, що Голокост, проведений нацистами не міг би втілитися у життя без сприяння радянського режиму, котрий на рівні з гітлерівцями відповідає за вибух ІІ світової війни:
Нацизм - це тип тоталітаризму. Європа ХХ століття знала також інший тоталітаризм і він був злочинним. Це їхнє порозуміння уможливило зайняття цієї землі на якій проживало 3,5 мільйона євреїв. І якщо ми справді, хочемо завжди стояти на боці жертв, євреїв і мільйонів жертв інших народів, то ми повинні завжди про це пам’ятати і говорити правду навіть, якщо вона дуже незручна.
В Лудзі в ці дні були ті, хто пережив жахіття гетто тому попросили цих людей розповісти свої історії, говорить Марія Сімоновіч-Клячкіна з Москви:
Я приїжджаю сюди кожного року і ми дуже вдячні, що президент так все це організовує. Я перебувала в гетто до 18 серпня 1944 року, після чого нас з мамою вивезли до Освєнціма. Потім мене переправили до концтабору Кудова, де були відносно легші умови утримання. Там перебували чешки, польки та угорки. Нам пощастило, бо нас визволили чеські партизани.
Якщо йдеться про життя в Лудзькому гетто, то це були дуже важкі умови: холод, голод, важка праця і знущання німців. На щастя мені вдалося вижити в цьому жахітті.
Тадеуш Влязло розповідає про трагедію дітей гетто, котрі утримувалися в спеціальому таборі:
Як вдалося вижити? Я до дня визволення перебував у таборі і коли табір звільнили росіяни повернувся до дитячого будинку, бо я з самого народження виховувався по дитячих будинках. На території гетто діяв спеціальний дитячий табір і там ми працювали по 12 годин. Зимою нам ще давали якесь дрантя і взуття, а з квітня по жовтень ми ходили босоніж. Хоча милися навіть зимою поблизу колодязів. Проте найважчим була виснажлива робота від якої діти вмирали сотнями. Щонайменше декілька тисяч дітей вмерло в цьому спеціальному таборі. То було справжнє пекло.
Як зазначає Самуель Домбровський виживали в першу чергу молодь, бо вона потрібна була німцям для роботи:
Я жив у Лудзі під час вибуху війни і всю війну перебував в Лудзькому гетто. Мене вивезли до Освєнціма в передостанньому транспорті, а в останньому транспорті був Самуіл Румковський, який керував у гетто. Я вижив, оскільки був молодим, бо виживали ті хто був здатен працювати. Пізніше наблизився російський фронт і нас не встигли винищити. Власне ми сподівалися, що надійде Радянська Армія і нас врятує. Саме так сталося. Проте шкода, що це не відбулося раніше, бо тоді було б врятовано багато людей.
Ми вирішили також поцікавилися в мешканців Лудзі чи для населення міста пам’ять про Голокост є частиною їх ідентичності і пам’яті. Кшиштоф Кляйс:
Ще ні. Проте ми стараємося, щоб так було, бо така правда, що це частина нашої історії. Проте роками це було у забутті – а саме мешканці Лудзі, які були знищені німцями під час ІІ світової війни. Кожен третій з нас був вбитий, і кожен третій був євреєм. Тому місто і ті хто в ньому сьогодні живе повинні пам’ятати про цю трагедію. Це частина нашої ідентичності.
Слід сказати, що юні мешканці Лудзі активно включилися у вшанування ліквідації гетто, в першу чергу це гарцери, говорить Вероніка Єнджейчак:
Ми тут, перш за все як гарцери, хотіли якимось чином допомогти особам, які переживають це дуже сильно. Наприклад, йдеться про тих, хто є частиною сім’ї тих хто пережив гетто. Власне нашим завданням є допомога цим людям.
Вероніка також бачить потребу молоді знати правду про трагедію, євреїв Лудзі:
У сім’ях може не такою мірою, але в нас, у деяких школах, організовуються заняття, щоб усвідомити молоді, чим було гетто і як виглядало життя в ньому.
(Запрошуємо прослухати звуковий файл)
Назар Олійник