4 лютого у Варшаві в  Будинку зустрічей з історією, відбулася презентація книги-альбому “Пам’ять. Польські біженці в Угорщині 1939-46”. Це перший альбом, який розповідає про історію поляків, що опинилися в роки ІІ світової війни на угорській землі.
В цій історичній рубриці Ви почуєте звіт з презентації згаданої книги-альбому.
Отож, першим взяв слово посол Угорщини в Польщі, Роберт Кіш:

Думаю, що в Будинку зустрічей з історією було б доречно розповідати про історію, але замість мене це зроблять інші. На мою думку презентована книжка є виразом споконвічної солідарності, яка поєднує угорський і польський народи. Одночасно з цим вона створює хорошу нагоду, щоб ми продовжували шляхетні традиції цієї приязні. Мені здається сучасне покоління мало або взагалі не пам’ятає дуже важливих подій з часів ІІ світової війни. Власне у збереженні цієї пам’яті велику роль відіграє дана книжка.

Ведучий презентації, відомий польський журналіст, Тадеуш Ольшанський, в роки ІІ світової сам перебував в Угорщині. Він наступним чином охарактеризував згадану книгу:

Це книжка, яка впорядковує і аналізує важливі події з історії Угорщини і Польщі в період 1939-1946 років, це наступні теми – війна, біженці і допомога, яку угорці надали полякам. По друге дана праця документує згадані події за допомогою понад 500-от фотографій і 100-та документів. Йдеться про справу, яку не можна було документувати. Адже в роки ІІ світової війни, Угорщина опинилася на боці Німеччини. Документація допомоги полякам була б доказом проти угорців і ускладнила б надання подальшої допомоги.
Можна сказати, що книжка немовби є підсумком  попередніх робіт, присвячених даній тематиці. Врешті ця книга-альбом є свого роду подякою і сплатою боргу поляків перед угорцями.

 Науковий консультант альбому, угорський історик Ендре Варґа, розповів присутнім з якою легкістю поляки, котрі втікали від німецьких і радянських військ могли потрапити на угорську територію:

Я про це не знав, але в ході досліджень, мені довелося прочитати спогади угорського прем’єра  Міклоша Каллая, його правління  це 1942-44 роки. Отож серед іншого він згадував, що 17 вересня 1939 року до окружного коменданта угорської поліції на Підкарпатті, прийшов один польський офіцер і запитав коменданта, чи поляки можуть ввійти на угорську територію. Комендант поліції остовпів, але зателефонував до Міністерства внутрішніх справ і вже за декілька хвилин міг передати польському офіцеру позитивну відповідь. Піднято шлагбаум і поляки змоги без перешкод ввійти до Угорщини.

Авторами і упорядниками книги-альбому “Пам’ять. Польські біженці в Угорщині 1939-46”,є подружжя,  Кристина і Ґжегож Лубчик.
Зокрема Кристина Лубчик відзначила, що перед вибухом війни і під час неї Німеччина домагалася від Будапешту надати коридор для своїх військ. Проте попри всі обіцянки і тиск, угорці утрималися від будь-яких недружніх кроків стосовно Польщі:

Міністр закордонних справ Ріббентроп звернувся до угорського уряду, щоб той розглянув можливість, пропустити через північні райони Угорщини, сьогодні це терени Словаччини, транспорти з підрозділами Вермахту. Мало того німці в обмін за це обіцяли надати Угорщині нафтоносні землі в околицях Самбора. Проте угорці відповіли відмовою.
Згадана ситуація тягнулася б ще довго, якби не трагічне 17 вересня 1939 року, коли росіяни завдали нам удар в спину. Тоді вже стало зрозуміло, що бої на теренах Польщі втрачають сенс і маршал Ридз-Сміглий дав наказ відступати до кордону з Угорщиною і Румунією.

Кристина Лубчик теж зазначила в яких складних умовах відбувалася евакуація польських військ і цивільного населення до Угорщини:

Це все так легко говорити, але це Карпати і часто перевали на рівні 800-1000 метрів. І прошу собі уявити, що через ті три головні перевали –Ужоцький, Верецький і Яблуницький – тягнуться тисячі людей, в основному це військові підрозділи, але й було чимало цивільних осіб. Люди їдуть на возах зі своїм добутком, в одній колоні з біженцями йдуть бронетранспортери, танки, коні... Можна сказати, що виглядало як мала копія пекла Данте.
Поблизу кордону твориться великий хаос, діє п’ята колона і диверсанти, котрі переконують- Куди йдете поляки? Не будьте дурні! Угорці забирають всі особисті речі і навіть здирають одяг – ви залишитеся з нічим!
Знаєте багато тисяч людей в це повірили і повернулися в радянсько-німецькі кліщі. Інші розводили вогні і палили документи та гроші, щоб угорці нічого не забрали.

В свою чергу Ґжегож Лубчик, співавтор альбому і колишній посол Польщі в Угорщині, відзначив роль в організації життя біженців польсько-угорських товариств:

В Угорщині перед війною діяло близько 15-ти польсько-угорських товариств. Власне вони першими організували допомогу полякам, що опинилися на угорській території, ці товариства утворили Польсько-угорський комітет допомоги біженцям. Фактично вони швидше організувалися ніж урядові структури. Проте з іншого боку, угорська влада теж не була бездіяльною, бо вже 20 вересня 39-го створила спеціальний департамент на чолі якого став полковник Золтан Бало. Власне він опікувався тими десятками тисяч поляків, котрі прибули до Угорщини, серед яких переважали військові. В свою чергу створено партнерську структуру, яку очолив наймолодший з 13-ти польських генералів в Угорщині Стефан Дембінський. Власне його велика заслуга в тому, що від вересня 39-го до середини 40-го вдалося перекинути різними шляхами близько 40-ка тисяч солдатів і офіцерів до Франції, де створювалася армія генерала Владислава Сікорського. Це була феноменальна операція, яку вдалося здійснити під носом в німців.

Як зазначив, Ґжегож Лубчик центральними постатями альбому “Пам’ять. Польські біженці в Угорщині 1939-46” є польський діяч Генрик Славік і угорський політик Йозеф Антал:

Генрик Славык це настільки блискуча і неймовірна постать, що вона повинна пробитися не лише до свідомості і пам’яті поляків, але й також європейців. Це людина на рівні Європи, якою ми повинні пишатися. Саме він став на чолі Громадського комітету до справ опіки над польськими біженцями в Угорщині. Доля розпорядилася так, що Генрик Славік зустрівся з угорським політиком Йозефом Анталом. І тоді зав’язалася найбільш незвичайна чоловіча дружба часів ІІ світової війни.
Антал мав завдання організувати відповідні структури для поляків і з цією метою інспектував табори. Власне в одному з таборів він зустрівся з Славіком і як не дивно їх поєднала німецька мова, якою обидва прекрасно володіли. Всі кого зустрів Антал нарікали і скаржилися на свою долю, бо поляки були надламані поразкою у вересневій кампанії. Натомість Славік закликав поляків відкинути нарікання і створювати умови для життя біженців, в першу чергу йшлося про організацію освіти для дітей і молоді. Антал одразу зрозумів, що знайшов відповідну людину і того самого дня забрав Славіка до Будапешту. І так почалася історія Славіка і Сантала, людей, котрі зробили величезний вклад в організацію життя поляків, котрі опинилися в Угорщині.

(Запрошуємо прослухати звуковий файл)

Назар Олійник