29 листопада виповнюється 180 років з початку Листопадового повстання поляків проти Царської Росії. Повстання вибухнуло у Варшаві, столиці Королівства Польського, яке було автономною частиною Російської імперії. Головна причина повстання – репресивна і русифікаційна політика царської влади, яка всіма способами намагалася ліквідувати рештки окремішності Королівства польського.
Такий стан речей поляків поставив перед остаточним вибором і ставку зроблено на збройну боротьбу щоб здобути незалежність. Повстання, не зустрівши підтримки фактично жодної європейської країни, зазнало поразки у жовтні 1831 року.
Слід сказати, що повстання охопило не лише Королівство Польське, але й литовські і білоруські землі, а також Волинь і Правобережну Україну. Це терени, які до поділів Польщі входили до складу І Речі Посполитої. В цій історичній рубриці мова піде про Листопадове повстання на українських землях.
До розмови ми запросили професора Томаша Ґонсовського з Яґелонського університету.
Пане професоре, яке місце займала Україна у планах керівництва повстання?
професор Томаш Ґонсовський Керівництво повстання не поспішало відразу після вибуху повстання вести активні військові дії. Це сталося лише на початку 1831 року, але польське командування і надалі було налаштованим, радше, на ведення військових дій оборонного характеру. Лише в половині березня 1831 року, так би мовити, тодішній керівник штабу польських сил, Ігнаци Прондзиньський вирішив перенести військові дії на ворожі терени, тобто на Схід – за Буг. Було підготовлено план для відносно нечисельного корпусу польського війська під керівництвом генерала Юзефа Дверніцького, який в основному складався з кавалерії, загальна його чисельність становила 4,5 тисяч солдат. В основу плану цієї операції покладено не надто точну інформацію, ніби на території Волинської, Київської та Подільської губерній, так само як і на території Королівства Польського, існують досить сильні патріотичні, незалежницькі настрої. Тобто, що місцеві поляки лише чекають на сигнал аби взятися за зброю та розпочати повстання. Реальність була цілковито іншою. Оскільки там існувала досить обмежена та вузька мережа підпільників – вихідців, перш за все, з місцевої шляхти та частини інтелігенції. Ці сили не були здатними вести широкомасштабні бойові операції.
Близько 10 квітня генералові Дверніцькому вдалося перетнути Буг, оминути російські сили, які охороняли дану ділянку кордону та вступити на терени Волині. На Волині було оголошено щось на зразок конфедерації, сформовано польську тимчасову владу. Російські війська постійно чинили тиск на повстанців, Дверніцький був змушений постійно маневрувати. Під Боремлем відбулася найбільша битва кавалерії в цілому повстанні, в якій перемогу здобула слабша і менш чисельна польська сторона.
Як українське населення ставилося до польського повстання? Томаш Ґонсовський: Позиція українського населення в основній своїй масі, можна сказати, була нейтральною, однозначно – вона не була ворожою. Натомість були випадки виявлення явної симпатії до повстанців. Наприклад, деякі підрозділи, які вирушали у бій благословлялися греко-католицькими і православними священиками. Незначна кількість молодих українців брала участь у військових діях на боці поляків. Наприклад, кінний підрозділ Кароля Ружицького, де служили також українці, досить довго діяв на Волині, але остаточно перетнув Буг, дійшов до Варшави і взяв участь у подальших битвах Листопадового повстання.
На Київщині сформовано декілька невеличких повстанських угрупувань, які однак не вели інтенсивних бойових дій. На Поділлі у травні 1831 року також відбулося щось на зразок повстання. Із польської шляхетської молоді утворено декілька більших підрозділів. Головнокомандувачем було призначено генерала з часів повстання Костюшки, Бенедикта Колишка. Поразка у битві під містечком Дашів, призвела до суттєвого послаблення бойового духу повстанців. Повстанські підрозділи на Поділля в половині червня 1831 року, при відсутності суттєвої підтримки з боку Королівства польського та натиску російських сил розпорошилися. З нечисленних повстанців з українських теренів, котрим вдалося потрапити до Польського королівства створено спеціальні військові частини і вони продовжили свою участь у Листопадовому повстанні.
Пане професоре, відомий український історик Ярослав Грицак відзначає певний парадокс наслідків Листопадового повстання. На Правобережній Україні розпочалися репресії, закриття польських освітніх і культурних осередків. Удару завдано також по українській справі. Одночасно з цим, як підкреслює Грицак, українських рух скористався з ситуації після повстання. Адже царська влада почала активно використовувати українську карту в грі з поляками. Як з Вашої перспективи виглядає ця справа? Томаш Ґонсовський: Якщо йдеться про репресії, то справді поразка Листопадового повстання в Україні призвела до пришвидшення процесу деполонізації цих територій та до масових виселень польської шляхти. Згаданий процес, що мав різну інтенсивність, у той чи інший час, тривав аж до кінця російського панування. Натомість для українського населення досвід Листопадового повстання був багатогранним. З одного боку, для деяких осіб це була романтична подія, яка наочно показувала, що народ, який прагне свободи, повинен за неї боротися. До традиції Листопадового повстання відкликалися деякі українські лідери пізнішого періоду. З іншого боку, поразка цього повстання демонструвала слабкість поляків і що не варто вже їх сильно побоюватися. Третьою справою є те, що українцям під російським пануванням царська влада могла здаватися протекторатом чи опікуном у їх взаєминах з польською шляхтою чи магнатами. Проте, коли українське національне відродження почало поширюватися на терени Лівобережної України, то царська влада різними, часто радикальними, методами намагалася його придушувати і тому переконання, що царат є добрим опікуном українців вже стало не актуальним.
Повертаючись до головної теми нашої розмови – чи на Вашу думку польське повстання 1830-31 років мало шанси на успіх? Томаш Ґонсовський: Щодо даного питання в польській історіографії, протягом певного часу, тривала суперечка, під час якої видатний історик Єжи Лоєк написав невелику книжку, в якій аргументував свою позицію. На його думку, за умов значно більшої рішучості повстанців, інших форм боротьби, а саме використання не лише регулярних підрозділів, але також ведення партизанської війни, поляки могли б перемогти. Однак більшість істориків сприйняла цю тезу з великим скептицизмом, звертаючи увагу на те, що для того аби малі чи поневолені народи змогли вибороти свою незалежність в Європі ХІХ століття повинні були заручитися підтримкою якоїсь з великих західних держав. Так як це вдалося грекам у випадку Франції та Англії, пізніше Росія була покровителем балканських народів у їх боротьбі проти Туреччини. Протягом всього ХІХ століття Польща не мала жодної підтримки і не зустрілася з реальним зацікавленням Заходу. За умов використання всього польського потенціалу можна було, звичайно, мати військові успіхи, однак вони в довшій перспективі не були в змозі протидіяти чи запобігти остаточній російській перемоги. Швидше за все варто визнати, що польське повстання 1830-31 років не мало шансів на остаточну перемогу та здобуття незалежності хоч би для частини Польщі.
І.Т.