Взаємини поляків та українців у першій половині ХХ століття є дуже непростими і неоднозначними. Особливо це стосується міжвоєнного періоду та часів ІІ світової війни, коли ненависть і протистояння сягнули свого апогею і вилилися у кривавий конфлікт. Цим непростим сторінкам історії була присвячена відкрита лекція професора Ґжеґожа Мотики «Історія польсько-українських стосунків 1918-47», яка пройшла у Варшавському університеті.
Як зазначає Ґжеґож Мотикa для українців Західної України програш в польсько-українській війні 1918-19 років став національною трагедією. У міжвоєнний період велися гострі дискусії про причини поразок і відбувалася радикалізація західноукраїнського суспільства.
Ґжеґож Мотикa: Зроблено висновок, що причинами цієї поразки, серед іншого, були поділи у національному таборі та існування чималої кількості політичних партій. По друге – появився закид, що українці були недостатньо жертовними і безпощадними у боротьбі за незалежність.
Такі погляди особливо популярні серед молоді, яка охоче приєднується до тих, хто вважав, що з Польщею потрібно боротися зі зброєю у руках. Молоді люди підтримують Українську військову організацію, яка діє терористичними методами. Серед членів УВО є ціла низка осіб, які у майбутньому стануть лідерами ОУН, як, наприклад, Роман Шухевич і Степан Бандера.
Історик визнає, що велика частина вини за польсько-українське протистояння міжвоєнного періоду лежить на боці польської держави, в якій українці почувалися особами нижчої категорії.
Ґжеґож Мотикa: Проблема полягає в тому, що на акції ОУН польська влада неодноразово реагувала застосовуванням принципу колективної відповідальності. Наприклад, коли у 1930 році ОУН провела велику саботажну акцію, то у відповідь у Східній Галичині застосовано так звану пацифікацію. Підрозділи війська і поліції йшли від села до села, де дислокувалися від кількох днів до декількох тижнів. Проводилися реквізиції та обшуки. Такого роду дії на короткий час паралізовували ОУН, але з іншого боку свідчили про недовіру з боку польської держави до українського суспільства і сприйняття українців як осіб другої категорії.
Говорячи про польсько-український конфлікт під час ІІ світової війни та у післявоєнні роки, Ґжеґож Мотика пропонує наступну його періодизацію і характеристику.
Ґжеґож Мотикa: Період конфлікту між 1943 та 1947 роками ділиться на два чітких підперіоди: перший – це 1944–1945 роки, коли динаміку подіям надають упівці і конфлікт проходить в тіні антипольських чисток. Поляки лише робили спроби якимось чином врятувати якомога більше власного населення.
Натомість другий період, який частково накладається на перший, бо починається осінню 1944 року, і по суті триває до кінця 1947 – це час депортацій українського і польського населення. Сталін вирішив, що таке переміщення населення сприятиме політиці доконаних фактів і найкраще зміцнить кордон Радянського Союзу з Польщею.
Як зазначає дослідник довкола цих подій, особливо щодо антипольської акції ОУН-УПА на Волині та у Східній Галичині, серед польських істориків панує розбіжність думок.
Ґжеґож Мотикa: Усі польські історики вважають, що ця антипольська акція відповідає поняттю геноциду, бо її завданням було знищення частини цивільного населення, і цього не можна жодним чином виправдати та забути. Натомість польські дослідники сильно поділені у ставленні до польських відплатних акцій, Акції Вісла тощо.
Проте ще більше поділені в своїй оцінці польсько-українського конфлікту, українські історики:
Ґжеґож Мотикa: Можна сказати, що існує чотири середовища. Перше – часто пов’язане з комуністичною партією України, засуджує діяльність УПА, бо вона боролася з більшовиками, але немає осуду нападу СРСР на Польщу 17 вересня 1939 року. Друге середовище, яке продовжує націоналістичну традицію, твердить, що українці були на своїй землі, а поляки – це окупанти, а з окупантом можна робити все що завгодно.
Третя, найменш чисельна група, яскравим представником якої є професор Ярослав Грицак, вважає, що в історії УПА потрібно відділити погане від хорошого. Грицак звертає увагу, що позитив – це боротьба з комунізмом і за незалежність, а негативний бік – це дії щодо польського цивільного населення, які мають ознаки злочину.
Найбільш чисельна група українських істориків переконана, що мала місце польсько-українська війна, під час якої обидві сторони чинили військові злочини і не важливо хто вчинив їх більше.
На думку Ґжеґожа Мотики, в найближчому майбутньому не доводиться очікувати остаточного порозуміння українців і поляків стосовно кривавих подій в роки ІІ світової війни:
Ґжеґож Мотикa: Ця тематика викликає величезні емоції, котрі призведуть до того, що цей конфлікт пам’яті буде дуже важко подолати. Адже навіть попри досягнення останнього двадцятиріччя, коли вдалося багато чого зробити, ця тема є дуже складною, а деякою мірою навіть складніша, ніж кільканадцять років тому.
I. Т.