Спеціальні табори у Старобєльську, Осташкові й Козєльську – ці місця для кожного з поляків асоціюються з Катинським злочином. У силу рішення комуністичної влади від 5 березня 1940 року були розстріляні більше 20 тисяч полонених польських офіцерів та представників польської інтелігенції, захоплених переважно на території сучасних Західної Білорусі та України під час радянської інтервенції на територію Польщі у 1939 році.

Розстріли польських офіцерів відбувалися у квітні 1940. Довгий час цей злочин замовчувався, зокрема, офіційною Москвою. Проте представники польської інтелігенції вже відразу після розстрілів почали шукати сліди польських офіцерів. В архіві Радіо «Вільна Європа» залишилися програми з 60-х років минулого століття зі спогадами цих людей.

Командувач Польської армії в СРСР у 1941-1942 роках, генерал Владислав Андерс

Коли 4 серпня 1941 року я став генералом майбутньої польської армії на території Росії, я відразу запитав себе: звідки брати офіцерські кадри? Російський генерал Панфілов сказав мені, що в одному з таборів знаходиться майже тисяча польських офіцерів. Вони туди потрапили з таборів зі Старобєльська, Козєльська та Осташкова. Від них я дізнався, що багато колишніх моїх підпорядкованих навесні 1940 року були вивезені зі Старобєльська. Ми гадали, що вони опинилися в інших таборах. Проте вістки від них не було.

Тим часом радянська влада запевняла, що польські офіцери були давно звільнені.

Владислав Андерс: Ми вимагали протягом жовтня – листопада 1941 року від, зокрема, Молотова й Сталіна інформацію про долі тих, хто пропав безвісти. Радянська сторона продовжувала запевнювати, що всі офіцери вийшли на волю, і вимагала від нас списку тих, кого ми шукаємо. Нарешті в грудні 1941 ми зустрілися зі Сталіном. Генерал Владислав Сікорський вручив Сталінові список, де було близько 4 тисячі прізвищ офіцерів. Ми запевнювали, що цих людей немає ані в Польщі, ані в Німеччині – отож, вони можуть бути лише в СРСР. Сталін на те сказав, що офіцери могли втекти – наприклад, до Маньчжурії.

Майор Польської армії, польський художник та письменник Юзеф Чапський

Однак зустріч зі Сталіном навела представників польської сторони на помилковий слід: вони подумали, що зниклі офіцери знаходяться на російській Півночі, в ГУЛАГу. Майор Юзеф Чапський був одним із тих, хто вижив у таборі в Старобєльську – і саме він почав займатися пошуком поляків на Півночі.

Юзеф Чапський: Тоді в Росії говорилося, що в ГУЛАГу знаходиться від 12 до 20 мільйонів ув’язнених. Я сказав головнокомандувачеві ГУЛАГу, генералові Насєдкіну, що невипущення польських офіцерів, яких нібито звільнено з наказу Сталіна, пахне саботажем. Проте Насєдкін сказав, що про жодних польських офіцерів не знає. Наступного дня, ймовірно, отримавши вказівки «згори», він заявив, що про польських офіцерів можна розмовляти лише з представниками центральної влади. Проте й там результатів не було. У НКВС нам, однак, заявили, що нічого не знають про поляків. Цим словам я повірити не міг.

Проте розшуки продовжувалися...

Генерал Андерс: Я знову мав зустріч зі Сталіном і знову я звернув увагу, що нам невідома доля ув’язнених з таборів, зокрема, у Козельську чи Осташкові. Сталін тим разом припустив, що офіцери можуть знаходитися на територіях, які зайняли німці.

Найбільші підозри, однак, викликало те, що від польських офіцерів понад рік не було жодного повідомлення чи листа. Кореспонденція з усіма раптово обірвалася навесні 1940 року.

Генерал Андерс: Полуда з наших очей впала тоді, коли німці у квітні 1943 почали говорити про масові поховання в лісі під Катинем. Згадуючи наші поневіряння по різних радянських інстанціях, ми не могли повірити в офіційну відповідь СРСР Німеччині, оголошену за кілька днів. У відповіді заявлялося, що німці найбільш нікчемно намагаються звалити на чужі плечі злочин, який самі вчинили.  

Один з керівників Армії крайової, генерал Тадеуш Бур-Коморовський

З’ясувати долю польських офіцерів намагалися також представники некомуністичного польського підпілля.

Генерал Армії крайової Тадеуш Бур-Коморовський: Ще наприкінці 1939 року родини ув’язнених у Радянському Союзі польських офіцерів почали отримувати від них листи з явними ознаками цензури. Натомість після квітня 1940 року листи, які родини з Польщі висилали до Осташкова, Старобєльська та Осташкова поверталися з позначкою «адресат виїхав». Отож, наш головнокомандувач генерал Сікорський наказав нам будь-що-будь дізнатися про долю польських офіцерів. Наша розвідка охоплювала всю територію на Сході, яку окупували німці. Невдовзі після того, як німці оголосили про відкриття могил польських офіцерів ми вислали до Катинського лісу власну людину, яка через кілька тижнів привезла звідти дві кулі, кілька погонів і пакунок нотаток та щоденників наших офіцерів. Майже у всіх убитих голови були завинути в плащі, а руки – зв’язані ззаду.

Наталья Лєбєдєва, російський історик, спеціаліст з ХХ століття

Головне питання, що тривожило поляків – чому саме польських офіцерів Кремль вирішив розстріляти? Чи це була помста? До 1990-х років Москва заперечувала факт злочину, до сьогодні в Росії поширеною є думка про те, що цей злочин був учинений німцями, а не радянськими офіцерами. З іншого боку, на основі підписаної 1992 року угоди між Польщею та Росією про співпрацю між архівами розпочали роботу історики. Без допомоги російських спеціалістів поляки б не досягли багатьох документів, що стосувалися Катинського злочину. Результатом цієї співпраці є робота «Катинь. Документи злочину. Відлуння Катині», де зібрані документи від 1945 року до березня 2005 року. З російської сторони підготовкою публікації активно займається історик Наталья Лєбєдєва.

Наталья Лєбєдєва: Праця, яку ми почали ще на початку 90-х, закінчилася щойно в 2007 році. Вийшло 4 томи документів польською мовою і два – російською. У 2008 році з'явився також том англійською мовою. Отож, правда про Катинський злочин уже доступна для будь-кого, хто зацікавиться цією темою.

Протягом останнього року Росія кількаразово передавала Польщі чергові акти про Катинський злочин. Проте найбільші його таємниці – як-от т.зв. білоруський катинський список – до сьогодні залишаються невідкритими або загубленими в російських архівах.

Ігор Ісаєв