19 квітня в одній з аудиторій Варшавського університету парох греко-католицької парафії в Любліні, доктор Стефан Батрух прочитав лекцію про роль церков України й Польщі у примиренні й поєднанні польського та українського народу після Волинської трагедії 1943-1944 років.
Якщо говорити про трагедію, яка мала місце на Волині, то церквою, яка відігравала тут панівну роль, була церква православна. Звісно, в ті часи це ще не булу автокефальної православної церкви – це була російська православна церква. Натомість в Галичині домінувала греко-католицька церква. Одначе, якщо йдеться про польську спільноту, то тут панівною конфесією – як на Волині, так і в Галичині, була римсько-католицька церква.
Слід визнати, що окремою групою осіб, заанґажованих у конфлікт, було духовенство, котре, попри те, що священники повинні займати нейтральну позицію в конфліктних ситуаціях – чи скоріше навіть позицію активну, закликаючи до примирення й припинення конфлікту – дуже часто заохочували паству до не моральних вчинків.
Це було духовенство усіх трьох конфесій – і православні, і греко-католики, і священники римо-католицької церков.
Щодо кількості осіб втягнутих у збройний конфлікт, як і щодо кількості загиблих досі немає повної ясності. На разі ведуться дослідження, але до багатьох джерел поки що немає доступу.
Наступним виміром заанґажованості церкви в збройний конфлікт є рівень представників цих церков у особах ієрархів.
І це могли бути й офіційні виступи єрархів, і особиста позиція, ба навіть позиція всієї церкви, яку було виражено в якомусь документі з зустрічі єрархів, чи синоду. Ці позиції часто були дуже відмінними. З боку греко-католицької церкви виразником ідеї примирення був митрополит Андрій Шептицький.
Втім, якими б не були позиції церков у польсько-українському збройному конфлікті, важливо відзначити їхню особливу роль у примиренні, порозумінні й поєднанні польського й українського суспільств, а особливо тих груп, які особливо болісно переживають цей конфлікт часів 2-ї Світової війни. І тут представники згаданих церков вдаються до різних форм співпраці.
Вони можуть вдаватися до спільних заходів і зустрічей між представниками української православної церкви МП і КП та польських церков, серед яких домінує римсько-католицька церква, хоча вельми істотну роль відіграють також інші церкви, такі як автокефальна православна та греко-католицька церкви. Втім, спілкування між представниками української православної церкви МП й представниками польських церков відбувається на рівні предстоятелів, а тому ті нечисленні зустрічі, що відбувалися останнім часом, стосувались переважно польсько-російських взаємин.
Натомість українська православна церква КП, яка з етнічного погляду є більш українською, ніж церква МП, і яка могла би більше зробити для польсько-українського порозуміння, має проблеми з визнанням, через що між нею і римсько-католицькою церкви фактично не існує співпраці на офіційному рівні.
Відтак в питанні поєднання й примирення найактивнішою є співпраця між українською греко-католицькою та польською римо-католицькою церквою.
І тут провісником таких заходів стала зустріч що відбулася ще 1984 року у Подкові Лєсьній неподалік Варшави з ініціативи Богдана Скарадзінського і Яна Ярцо, котрі запропонували здійснити спільну молитву за Україну і за польсько-українське поєднання. В цій зустрічі взяв участь Йосафат Романик, василіянин із Варшави, котрий на той час був головним вікарієм польського предстоятеля у справах греко-католицької церкви. З боку римсько-католицької церкви на зустрічі був присутній пробощ тутешньої парафії Ян Кандровський.
Наступною подібною акцією стала зустріч у Лодзі 1987го року з нагоди симпозіуму під назвою «Литовці, білоруси, українці й поляки: ідея поєднання». Того самого року в Римі з ініціативи папи ЯП ІІ в українському колегіумі Св. Йосафата і в польському колеґіумі відбулося дві зустрічі за участі найвищих ієрархів обох церков. Це була братерська розмова представників двох церков у переддень 1000-ліття хрещення україни-Руси.
Предстоятель греко-католицької церкви Кардинал Любачівський сказав на цій зустрічі: «ми, ієрархи української греко-католицької церкви, простягаємо братню руку до братів поляків на знак поєднання, пробачення й любові».
Наступного 1988 року з нагоди 1000ліття хрещення Русі відбулися урочистості в Ясногірському монастирі в Ченстохові.
Відтак, греко-католицька й римо-католицька церкви віддавна, ще до здобуття Україною державної незалежності, прагнули відігравати важливу роль у процесі поєднання й зближення українського й польського народів, задля пробачення всього того зла, яке трапилось між поляками й українцями.
Тарас Шумейко