Пілсудський під час травневого перевороту, 1926 рікСанація, тобто оздоровлення – так називався політичний табір у Польщі, що прийшов до влади в травні 1926 року. 85 років тому прибічники Юзефа Пілсудського провели так званий травневий переворот, під час якого в країні було встановлено напівавторитарний режим, обмежено повноваження парламенту, а для боротьби з політичними ворогами використовувася, зокрема, концтабір у Березі-Картузькій. Цей період – це також тиск офіційної Варшави на національні меншини, зокрема на українців. Формальною причиною для перевороту була постійна зміна урядів і брак політичної стабільності.
Проте дослідник польсько-українських відносин ХХ століття Ян Пісулінський відзначає: Травневий переворот – це тема в польській історіографії, яка не з’ясована остаточно. Суперечки точаться навколо підстав для перевороту. Юзеф Пілсудський на початку 20-х років почав критикувати владу та уряди, що часто змінювалися, за погіршення ситуації в армії. Важко сьогодні сказати, наскільки це була необхідність, а наскільки – власна потреба Пілсудського. Пам’ятаймо те, що в Польщі давалися ще взнаки наслідки великої гіперінфляції 20-х років, і хоч ситуація покращувалася, була чимала частина незадоволених.
Безперечно, у той момент Пілсудського підтримувала значна частина суспільства.
Говорить дослідник міжвоєнної історії Польщі з Варшавського університету Єжи Ґжибовський: На це вплинула польсько-більшовицька війна, з якої Польща вийшла переможцем. Крім того, поляки цінували Пілсудського за інші військові успіхи – передусім за захист кордонів держави, і не тільки на Сході, але також і на Заході. Пілсудського великою мірою підтримувала армія. Сукупність цих факторів створила позитивний образ Пілсудського в суспільстві.
Однак авторитарне правління, яке ввів Пілсудський у Польщі, не було винятком. У ті ж роки військові перевороти сталися в країнах Балтії, на Балканах, у Західній Європі.
Ян Пісулінський: Після Першої світової війни усі країни нашого регіону Європи, крім Радянського Союзу, були демократичними, проте перед Другої світовою, у 1938 році, у Центральній Європі єдиною демократичною державою залишилася Чехословаччина. З проблемою авторитаризмів змагалася тоді вся Європа.
А які були для цього причини?
Ян Пісулінський: Більшість країн, які тоді функціонували у Центральній та Східній Європі, було досить молодими державними утвореннями, вони повстали внаслідок розпаду багатонаціональних імперій. Їх найчастіше творили ті народи, які ще не мали політичної культури. Демократія як вид правління обирався через те, що така система панувала у переможців Першої світової. Це не був усвідомлений вибір. Однак з демократією швидко прийшли конфлікти, і все це – за умов важкої економічної ситуації. Отож, на рівні громадської свідомості розвинулася ностальгія за сильним лідером.
Пілсудський із Петлюрою, 1920-і рокиПід час становлення Польської держави у ІІ десятилітті ХХ століття Пілсудський проголошував ідею федерації Польщі з іншими державами Східної Європи, зокрема, Україною, Білоруссю чи Литвою. Проте, за уряду санації посилюється тиск на нацменшини у Польщі. Чому так?
Єжи Ґжибовський: Загалом політика ІІ Речі Посполитої щодо нацменшин не була послідовною, кожен уряд пропонував власні ідеї. Після перевороту 1926 року серед пілсудчиків було чимало людей, які прагнули зробити з представників нацменшин повноправних громадян – тобто дозволити їм вільний культурний розвиток, створити самоуправління. Це називалося державною асиміляцією. Проте існувало і таке поняття, як національна асиміляція, що передбачала повну полонізацію, зокрема, білорусів чи українців. І якщо ще в 1927 році спостерігаємо певні кроки назустріч представникам нацменшин, то вже пізніше, а особливо в 30-і роки, політику офіційної Варшави можна радше окреслити як політику національної асиміляції.
З іншого боку, як підкреслює Ян Пісулінський: Звернімо також увагу на те, що велика частина української еліти не вважала пілсудчиків партнерами, навіть навпаки: заявлялося, що все переговори з поляками можуть лише ускладнити створення власної держави. На це накладалися стереотипи з часів польсько-української війни 1919 року. До того ж ані поляки, ані українці не уявляли собі власної державності без Львова.
Тому режим санації поступово відмовився від ідеї автономії для східних воєводств.
Ян Пісулінський: Пілсудський не наважився на цей крок, побоюючись, що завдяки автономії воєводства з українським населенням рано чи пізно приєднаються до Радянського Союзу. До того ж, більшість польського суспільства підтримувала ідею національної асиміляції українців. Однак пілсудчики не відмовилися від ідеї культурної автономії, яку на Волині, зокрема, впроваджував Генрик Юзефський. Однак такі дії не проводилися в Галичині.
Додаймо, що в 1930 році, у відповідь на саботаж польських державних органів Організацією українських націоналістів, пілсудчики провели пацифікацію в Галичині. Вона супроводжувалася масовими арештами, закриттям і руйнуванням українських установ на південному сході тодішньої Польщі. Наслідком дій Варшави стала значна радикалізація українського руху опору.
Ігор Ісаєв