Запрошуємо до рубрики актуальних питань. В понеділок, 28 травня, у Варшавському університеті відбулася конференція та дискусія на тему “Аушвітц – пам’ять, правда та поєднання”, котра була приурочена річниці візиту Папи Римського Бенедикта XVI до концтабору Освєнцім. Освєнцім – це найбільший німецький концтабір в  Європі, де було знищено за різними підрахунками від 1-го до 1,5 мільйона осіб, 90% з яких становили євреї. Німецькою концтабір називався Аушвітц, він був власне мережею концтаборів, найбільший з них - це концтабір смерті Біркенау, польською Бжезінка. Про саму дискусію, а також про Аушвітц, ми розмовляємо з одним із організаторів цієї зустрічі паном Вальдемаром Ратаєм, головою Фонду Pro publico bono, котрий також є головою Освєнцімської академії.

 - Пане Ратай, яка мета сьогоднішньої зустрічі? І чому саме вона присвячена річниці відвідання Освєнціма Папою Римським Бенедиктом XVI?

 Вальдемар Ратай - Безпосередньою метою цієї зустрічі є нагадати, що рік тому відбулася історична, і дуже важлива, поїздка Папи Римського Бенедикта XVI до Освєнціма. І це був не лише певний жест з його боку, але й в ході цього візиту Папа виголосив важливу промову, котра стосувалася пам’яті, правди та поєднання. Аушвітц - це знак всього людства. Сюди приїжджають люди, котрі мають якісь особисті чи сімейні причини. В Аушвітц приїжджає той, хто хоче зрозуміти історію людських долей. ХХ століття – це століття тоталітаризмів, котре ввійшло в історію як час неймовірних, організованих звірств. Це особливо торкнулося Європи, яка гордиться своїми гуманістичними традиціями, і одночасно - це саме Європа пережила таку історію. Це пережили всі народи Європи, але особливо народи Центральної та Східної Європи. Тут, на території Польщі знаходилося чимало концтаборів. Поляки пережили радянський тоталітаризм, інші народи теж мають досвід радянського тоталітаризму. Але ми хочемо звернути увагу, що в сучасній Європі не потрібно говорити в категоріях досвіду окремих народів, ми хочемо в майбутньому про це говорити на міжнародних конференціях та дискусіях. Треба задуматися над спільною історією Європи та спільним досвідом. Адже, через Аушвітц промовляє історія багатьох народів, котрі зазнали тоталітаризму. Ім Рікер, видатний письменник, нобелівський лауреат, котрий був в’язнем Аушвітцу та Бухенвальду, пережив радянський тоталітаризм та радянську окупацію Угорщини, підкреслював, що цей досвід тоталітаризму стосувався його гідності так само, як і перебування в концтаборі. Ім Рікер сьогодні звертає увагу на іншу загрозу, яка не здається нам такою небезпечною та жахливою, як те, що відбувалося в роки війни. Він говорить про загрозу бюрократії, котра використовує, по відношенню до людини, чимраз підступніші методи, котрі обмежують її свободу. Це реальна загроза. Тому ми хочемо говорити про права людини в контексті історії тоталітаризму, історії ХХ століття.



– Ви згадали про цю промову Бенедикта XVI, і таке враження, що ця промова залишилася непоміченою, та й сам візит Папи до Освєнціма не знайшов гідного відгуку в Польщі. Чи існує в Польщі серйозна дискусія про долю євреїв, поляків та інших народів в часи тоталітаризму, більшовицького та нацистського?

Вальдемар Ратай - Немає цієї дискусії, і саме тому ми її розпочинаємо в місцях, важливих для роздумів, а саме в університетах, оскільки ми вважаємо, що це потрібно розпочати. Може й це закономірність, що люди уникають важких тем, трагічна та неприємна історія відштовхує. Отже є виклик, щодо певної відповідальності за майбутнє, про що говорив  Папа Бенедикт XVI. Тобто, ми повинні віднестися до цієї важкої історії як до завдання, котре ми маємо виконати, щоб очистити пам’ять, щоб подумати над тим, як почати конструктивно мислити про майбутнє. Інституції, котрі діють в Освєнцімі, займаються освітою, промуванням прав людини, є прикладом такого підходу, зокрема до них належить Освєнцімська академія. Ми віримо, що завдяки такій послідовній роботі вдасться розширити коло людей, котрі дискутують про це, пишуть на цю тематику. Це вплив на свідомість, на громадську думку, але  це й навчання і формування нових еліт, які визнають, що не можна претендувати на роль інтелектуальної, творчої, політичної еліти країни, якщо немає сформованої позиції в цій справі, якщо немає бажання говорити про ці важкі питання. Саме тому ми хочемо брати участь в процесі навчання громадянських еліт, і так буде працювати Освєнцімська академія.



 Одним з головних доповідачів на цьому зібранні був професор Стефан Вєльканович, голова Об’єднання християнської культури “Знак”, котрого ми також запросили до розмови.


 - Пане професоре як відбувся Ваш перший візит до концтабору Аушвітц? Що Ви в цей момент відчували?

Стефан Вєльканович - Для мене найважливішим був день спільної праці та молитви з групою німецької молоді, котра приїхала до Освєнціма, щоб спокутувати німецькі злочини і працювати задля поєднання з поляками. Це були неймовірно глибокі переживання. Я приїхав з групою молоді з Кракова, ми зустрілися з німцями, там на місці, і не знали як себе поводити. Але хтось з німців почав співати пісню “Дай нам Боже молитву, дай нам Боже мир”, після чого ми почали розмовляти, і так все почалося. Ми цілий день разом працювали, розчищаючи від завалів один з крематоріїв, щоб його можна було потім відвідувати. А в ночі ми почергово молилися. І для мене це було щось неймовірно важливе, і одночасно це було знайомство з цим рухом, та з його засновником - німецьким юристом Лотарем Крансігем, який був неймовірною людиною.


 - А що це за рух? І хто такий Лотар Крансіг?

Стефан Вєльканович  - Отже, Лотар Крансіг – це німецький юрист, якому було доручено опікуватися цілим рядом лікарень та медичних закладів для інвалідів та неповносправних осіб. В якийсь момент він помітив, що з підпорядкованих йому закладів зникають люди, і він згодом дізнався, що їх просто вивозять з лікарень та вбивають. У зв’язку з цим, він висунув протест міністерству юстиції ІІІ Рейху, і вимагав пояснень - що відбувається? І Крансігу відповіли, що це наказ Гітлера, на що він відповів - “Слово Гітлера не є законом”. Звичайно, він неймовірно ризикував, адже після таких слів мав негайно потрапити до концтабору. Але не потрапив до концтабору, бо його на цю посаду призначив Гітлер, і без наказу Гітлера йому не можна було нічого зробити, а Гітлер не мав часу, та й взагалі, до нього ця інформація не дійшла. І в результаті Лотар Крансіг протягом цілої війни був зісланий до свого маєтку, де переховував євреїв. Одразу після закінчення війни він створив такий рух, в рамках Євангелістської церкви, котрий називається "Покута та Поєднання". Учасники цього руху почали приїзджати до Освєнціма та до інших концтаборів, щоб там ні місці молитися, працювати та нав’язувати контакти з поляками. З цієї ініціативи зародився Освєнцімський семінар, спільні зустрічі, що дало поштовх до зустрічі прем’єра Польщі Єжи Бузка з німецьким канцлером Гельмутом Колем, та підписання угоди між Польщею та Німеччиною.

 - А що відчували молоді німці в Освєнцімі? Чим було для них це місце?

Стефан Вєльканович - Мені важко сказати, ми недовго були там разом, але я навіть дивувався як вони це витримують. Жити протягом 2 тижнів, якщо не більше, в бараку, і постійно бути, і бачити те, що там відбувалося. Безсумівно, це були надзвичайні люди, і вони це все насправді дуже глибоко переживали, і це дало результати. Але треба сказати, що спочатку їх було важко зрозуміти, і дехто ставився до них з підозрою. І казали – це неможливо, щоб німці так каялися та переживали так швидко після війни. Тим не менше, виник цей рух, котрий згодом дав результати, можна зокрема назвати - створення Міжнародного будинку зустрічей молоді в Освєнцімі.


 - А чим сьогодні для поляків є Освєнцім? Як відомо, концтабір в Освєнцімі, а власне Аушвітц – Біркенау, це найбільший німецький концтабір в Європі, символ смерті та знущань. Що сьогодні знає про Аушвітц середньостатистичний поляк?

Стефан Вєльканович - Середньостатистичний поляк знає досить багато - середньостатистичний старший поляк, бо якщо мова йде про молодь, і особливо про дітей, то тут зовсім інша ситуація. Якщо в сімї не говорять про Освєнцім, то інформацію про це діти отримують в середніх та старших класах, коли організовуються поїздки до Освєнціма. В той же час, люди похилого віку добре знають про Освєнцім, і це глибоко вкорінилося в їхній пам’ять. Всі знають багато про звірства та жахіття, але люди знають порівняно небагато про добро, котре там було, як між в’язнями так і про тих людей, котрі допомагали в’язням.

 - А що Ви маєте на увазі? Розкажіть будь-ласка про цей аспект більш детальніше.

Стефан Вєльканович - Я маю на увазі хоча б поведінку деяких в’язнів, котрі по-геройськи допомагали іншим, ділилися останнім куском хліба. Були такі люди, неймовірні люди. Також серед мешканців Освєнціма існував цілий рух допомоги, люди намагалися передати в’язням їжу та ліки, допомагали втікати, брали їхні листи до близьких і навпаки, і у всьому цьому навіть брали участь діти, і світ про це знає замало.


 - Перебування в концтаборі - це був жахливий час, час випробовування, коли люди демонстрували свої як позитивні так і негативні сторони. Як ця людська драма відображена в літературі та кінематографі? І що відомо, наприклад, про Зондеркоманди, котрі складалися з євреїв, які допомагали німцям в управлінні табором, і також допомагали знищувати в’язнів в обмін за додаткові кілька місяців життя?

Стефан Вєльканович - Якщо мова йде про літературу, то Освєнцім, Аушвітц 1, цей головний концтабір, є порівняно добре знаний і посідає чільне місце у літературі. Це пов’язано з тим, що цей Аушвітц 1 не був концтабором, де люди так масово гинули як в концтаборі Бжезінка. В Аушвітці, якщо хтось мав щастя, то жив там декілька місяців, а дехто жив навіть декілька років. І тому залишилося багато щоденників та спогадів колишніх в’язнів, згодом були зняті фільми та написані книги і це певною мірою ввійшло в свідомість поляків. Але зовсім інша картина була в Біркенау в Бжезінці, бо там ми маємо дуже мало документації та свідків, людей практично одразу знищували, а ці, про яких ви згадували, члени Зондеркоманд теж були призначені для знищення. Зрештою, вони теж намагалися щось робити. Зокрема відомо про бунт Зондеркоманди вже в останній період. Але про це ми знаємо дуже мало, бо дуже мало хто вижив.