Наближається 65-та річниця Волинської трагедії, яка ознаменувала найвищу точку польсько-українського конфлікту під час ІІ світової війни. Внаслідок антипольської акції загонів УПА на Волині, за приблизними підрахунками істориків, загинуло близько 40 тис. поляків. В свою чергу загинуло близько 10 тис. українців, в основному, внаслідок польських відплатних акцій.
Ми вирішили поговорити про сприйняття у Польщі цієї болючої та непростої історії, а до розмови ми запросили польського історика Люцину Куліньську з Кракова.
- Скажіть будь-ласка, як сприймається сьогодні польсько-український конфлікт 40-вих років поляками? Адже тут напевно є різниця у сприйнятті цих подій молодшим покоління та покоління, яке безпосередньо пережило ті часи.
- Справа полягає в тому, що свідомість поляків, як спільноти, на цю тему є досить низькою. Окрім звичайно тієї групи, про яку ви вже згадали, а саме люди, які безпосередньо були пов’язані з цими подіями. Це пов’язано з тим, що навіть в тих групах поляків, які прибули із Східних Кресів було безпечніше на цю тему не говорити. Це було зумовлено також тим, що росіяни, які самі мали багато гріхів по відношенні до поляків, теж воліли замовчувати ці справи. Хоча безпосередньо після війни, про події польсько-українського конфлікту голосно говорилося, що було пов’язано зі знищенням всіх національно-визвольних рухів, але потім краще було не говорити про кривди поляків. Саме тому декілька поколінь поляків виросло фактично в цілковитому незнанні про цю історію.
Після падіння комунізму у Польщі, ці справи з часу Другої світової війни знову стали актуальними. І в процесі цього переосмислення історії знову було піднято питання про цей жахливий злочин, здійснений радикальними українськими націоналістами з ОУН-УПА щодо поляків. Злочин, який в пам’яті людей, котрі пережили це, був страшною травмою, і після 1989 року, а особливо після 2003 року, коли відбулося відзначення 60-ї річниці волинських подій, цей рівень свідомості почав рости. З цього часу ми більше цікавимося і спостерігаємо за тим, що відбувається в Україні. І тут з’являється чергова справа, а саме, що Польща, прагнучи бути адвокатом України в Європі, це питання намагалася не надто порушувати і очікувала такого ж від України, а саме визнання що це є історична помилка, яка стосується зрештою невеликого відсотка українців. Проте, цього не відбулося і довкола польсько-українського конфлікту зосереджується зацікавлення польської громадської думки.
- А як Ви оціните польсько-український діалог істориків? Які найбільш гострі питання не вдалося і до сьогодні узгодити? Маю тут на увазі спільні польсько-українські конференції “Україна-Польща: важкі питання”, зокрема, як Ви оціните останню конференцію, яка відбулася на початку червня цього року у Львові?
- Так само стан свідомості істориків на початках, коли починали піднімати ці питання, був дуже низьким. Так само у них рівень знань про ці події був низьким, було дуже мало віднайдених джерел. Можемо сказати, що ці конференції призвели до зростання знання обох сторін на цю тему. Тепер питання, як це знання послужило кожній з сторін, які разом зустрічалися та дискутували? Після зібрання цього основного масиву документів ми могли б сказати, що знаємо все. Проте, з певним болем мушу зізнатися, що на цій останній конференції виявилося, що попри зріст цих знань, перш за все навчилася і зробила відповідні висновки польська сторона. Наші історики цілком усвідомили, що відбулося на Східних Кресах, з точки зору масштабів цієї драми та жорстокості винних в цьому злочині. Натомість, ми маємо процес певної поляризації, якщо йдеться про українську сторону. Тобто, ми усвідомлюємо, що вони знають про те, що відбулося, проте, ми також розуміємо, що українські історики, набагато більше ніж польські історики, піддаються політичному впливові. Це зокрема пов’язане з питанням відповідальності моральної та кримінальної. Тут ми маємо досить тривожну ситуацію, а саме - польські історики можуть вказати на винних, показати як це все відбувалося у світлі тих документів, які були віднайдені. Українські історики теж знають, проте схильні всі ці події трактувати безособово, тобто, без приписування відповідальності та вказування на винних осіб. І тут ми не дійшли до спільного знаменника.
Так само ми не дійшли до згоди в окресленні того, що там відбулося. Польська сторона, диспонуючи величезними матеріалами, не має жодного сумніву, що це була навіть не етнічна чистка, а геноцид. Українська сторона з таким формулюванням не погоджується.
- Чи Вам не здається, що при обговоренні цих непростих питань кожна із сторін – і польська, і українська – намагається говорити лише про свою мартирологію, про загиблих із свого боку, завищуючи втрати представників свого народу, а про втрати іншої сторони старається або не говорити, або оминає та нівелює це питання.
- Тут є певна помилка в розумуванні. Я, як дослідник, прочитала декілька тисяч спогадів, які стосуються цього конфлікту. Якщо прочитати декілька тисяч документів, то можна зробити певні висновки. Це була ситуація цілковитої несподіванки, в мене є рапорти польського підпілля з середини 1942 року. Всі бачать, що створюється український партизанський рух, українці готуються до створення власної держави. Проте, це все описується і до останнього моменту немає усвідомлення того, що відбудеться , що хтось видасть рішення про те, що поляків на Волині, а потім в Галичині потрібно просто ліквідувати.
Так, я допускаю, що в ті попередні роки, починаючи з 1939 року, сусід вбивав сусіда за якісь кривди. Це все речі, які містяться в категоріях деморалізації під час війни та зведення порахунків. Так було не у всіх місцевостях, в більшості сіл українці та поляки жили мирно, хоча й особливо не любили один – одного.
Натомість, у випадку з УПА ми маємо іншу ситуацію. Зненацька ті загони, які мали боротися за Україну, нападають на польське населення, і це можна підтвердити джерелами. Хтось дав ті накази, і ті загони, які мали б теоретично боротися проти німців та більшовиків кинуто проти польських сіл. Це був шок, люди не знали, що робити і не вірили, що таке може статися, і десятки, сотні сіл були знищені. І що було наслідком цього? Напади поляків з метою здобути продовольство. В мене є накази УПА про заборону українцям продавати їжу полякам, і тоді не було іншого виходу як силою здобути продовольство, оскільки не було іншого вибору.
Якщо йдеться про Галичину, то коли цей конфлікт почав переноситися сюди з Волині, на початку 1944 року, то яка була ідея в поляків? Що задля стримання будемо палити українські села, якщо вони спалять наше село, щоб українці задумалися чи варто це робити. Ми як історики опрацювали всі ці матеріали, це все буде публікуватися, а саме: що відбулося, що хтось видав цілковито безглуздий та невідповідальний наказ. І тепер про ці справи, ті хто живуть сьогодні, повинні пам’ятати.
(Запрошуємо прослухати звуковий файл)
Матеріал підготував Назар Олійник