Кореспонденція Віоли Бурди, с. Стецівка, Черкаська область

Цього вечора в багатьох вікнах українських квартир і хат горітимуть свічки. Так є вже кілька років – з того часу як про Голодомр 1932-33 років заговорили вголос. Політики різного рангу й досі сперечаються  - чи був голод навмисним з боку радянської влади.

Правду ще можуть розповісти ті, хто тоді вижив. Їх лишилося менше, аніж ветеранів війни. Їм – за дев’ яносто. 

Село Стецівка розташоване в одинадцяти кілометрах від районного центру – історично славного Чигирина. Щодня прямо із села видно як над Богдановою горою сідає сонце. Останній перепис в Стецівці нарахував півтори тисячі мешканців. Під час голодомору за приблизними даними, у цьому селі загинули близько вісімдесяти людей – небагато порівняно із сусідніми селами, де помирали понад 200 людей. Але свідки  - Анастасія Кравець, Єфросинія Гончар, пані Марія та Ганна – твердять багато людей померло в селі, але ніхто не знає точну кількість…

Баба Настя теж вижила – зараз їй дев’ яносто чотири роки. Тоді – у тридять третьому  їй було 19, вже три роки вона працювала у місцевому колгоспі – отримувала свій пайок та батьківський.

"А я ж робила у колгоспі, та давали там сою, двісті грам, а вона ж така…Я її приносила на тій чаші з вагів та смажила, та і вже можна їсти…"

Найчастіше помирали діти -  каже трохи молодша жителька Стецівки - баба Ганна.

"У нашої мамки семеро душ дітей померли. Діти малі були. Мама вмерла, а батько… Ну що батько, знявсь та й пішов, а вони, бідненькі, пищать-пищать… Та одне впало, друге…"

У тридцять третьому був дуже гарний врожай – пригадує баба Настя. Але влада – а фактично односельчани, забирали у своїх же сусідів все – навіть качана кукурудзи не лишали.

"На станціях лежали гори кукурудзи, військові охороняли… А люди ховали качани, пшеницю і на горищі, але ж прийдуть, полізуть, позабирають все… І люди помирали, не врятувалися…"

Архівні матеріали свідчать – місцеві книги реєстрації смертей у тридцять третьому швидко закінчилися, а по тому, у розпал голодомору, вже ніхто тих смертей і не рахував – не було кому їх реєструвати – вимирали родинами. Баба Настя та її ровесниця Єфросинія Гончар подекуди пам’ ятають імена загиблих односельчан.

Бабі Марії більше дев’ яноста років. Вона сама порається на городі, в неї аж четверо курей, і жити їй зараз – добре. Каже навіть порівнювати не можна з колишніми часами – живи собі…