В цій історичній рубриці ми говоритимемо про роль греко-католицького духовенства у національному відродженні русинів-українців в Галичині, в другій половині 19-того на початку 20-того століття. Нашим співрозмовником є доктор Бернадетта Вуйтовіч - Губер з Варшавського університету, котра нещодавно видала  книгу „Отці народу: греко-католицьке духовенство в національному русі галицьких русинів 1867-1918 роки”.

Отож чи на Вашу думку могло відбутися постання українців Галичини як народу без участі греко-католицького духовенства? Адже духовенство відігравало дуже важливу роль в національному відродженні русинів-українців, воно замінило собою світську еліту, яка в значній мірі була сполонізована.

Сучасна історіографія не дає однозначної відповіді на це питання. Тобто не всі погоджуються з фактом, що греко-католицьке духовенство було єдиною силою, яка зумовила національне відродження русинів в Галичині. Натомість мої дослідження показують, що греко-католицьке духовенство було тою першопочатквою та єдиною силою, котра мобілізувала галицьке суспільство. Ми повинні собі усвідомити, що це було за суспільство. Це традиційне, аграрне суспільство,  вкорінене в католицьку віру і котре немає відповідної політичної свідомості. Разом з тим після революції 1848 року мав появитися хтось хто б допомагав людям зорієнтуватися в оточуючій дійсності. Селяни дізнавалися в церкві від священика, що задля залагодження тієї чи іншої справи вони повинні звернутися до відповідного чиновника.
Греко-католицьке духовенство навчало теж як слід голосувати, адже це була цілковито нова практика для другої половини 19 століття. В Габсбургській монархії це відбулося внаслідок ряду конституційних реформ, внаслідок чого голос народу набрав більшого значення. Слід сказати, що модернізаційні процеси, котрі проходили в імперії Габсбургів сприяли національному пробудженню народів, що її населяли.
Такі теоретики націоналізму як Ернест Геллнер чи Бенедикт Андерсон вважають, що модернізація мала вирішальний вплив на мобілізацію суспільства, а в подальшому і на його національне відродження. На мою думку все ж таки  греко-католицьке духовенство у своїх спробах дати відповідь на таке базове питання -Хто ми? – відігравало ключову роль.

Слід сказати, що відповідь на питання Хто ми? звучала по різному. Один варіант відповіді звучав – Ми частина 15 мільйонного руського народу – як це зазначалося у зверненні Головної Руської Ради під час революції 1848 року і цієї версії дотримувалися українофіли. Інший варіант – ми частина 60 мільйонного великоруського чи російського народу, цей погляд представляли русофіли чи москофіли, як їх називали  опоненти українофіли.
Та чи дійсно це був аж такий гострий та чіткий поділ між цими двома течіями?

Повертаючись до початку Вашого твердження про 15 мільйонний народ, де ми маємо на увазі галичан плюс українців з підросійської України, 1848 рік – це момент, коли Головна Руська Рада, котра перебувала під керівництвом греко-католицької ієрархії, формулює свою першу політичну програму. Що цікаво, до цієї програми будуть відкликатися як українофіли так і русофіли. На підставі моїх досліджень можу сказати, що перші десятиліття після 1848 року діяльність обох цих напрямків була дуже схожа. Дехто з дослідників намагається не приписувати таких організацій як товариство імені Качковського чи Просвіта однозначно до русофільського чи до українофільського руху. На мою думку дороги русофілів та українофілів остаточно розійшлися на початку 20 століття. 

Те, що ці поділи між русофілами та українофілами були досить умовні можна проілюструвати на прикладі отця Іполіта Терлецького, який походив з польського шляхетського роду. Спочатку він вважав себе русином, згодом був змушений емігрувати до Російської України, де прийняв православ’я і задекларував себе росіянином. Для багатьох русофілів до певного моменту існувала можливість так би мовити подвійної лояльності – і щодо Габсбургів і щодо свого промосковського вибору.

Так. Схожою постаттю був отець Іван Наумович. Це дуже цікава особа. Неймовірно горда людина і одночасно дуже працьовитий. Достатньо буде переглянути хоча б частину його звернень та статей, котрі видавалися для люду руського. Це дуже цікаве з точки зору практичних речей навіть для польського населення Галичини.
Повертаючись до білоялізму отця Наумовича, це найбільше проявляється у його знаній статті за 1866 рік, в якій Наумович пише, що „ми настоящіє рускіє”, проте з іншого боку він заявляє про лояльність русинів до Австрійської імперії. Тобто він пробує ці дві речі між собою погодити. В той же час нам важко оцінити якою мірою Наумович ще зволікав з своїм остаточним вибором не бажаючи уявнювати таких своїх суто промосковських уподобань. Проте з іншого боку ми можемо припустити, що цей його маніфест був відвертим як і його білоялізм.

В своїй книжці Ви подаєте, що справа переходу населення села Гнилички на православ’я  і процес в цій справі в 1881 році, коли на лаві підсудних опинився духовний лідер русофілів отець Іван Наумович фактично поклала початок кінця впливу русофілів в Греко-католицькій церкві і перетворення її на українську національну церкву. Чи на Вашу думку русофіли були більше внутрішньою течією в житті русинів в Галичині чи все ж таки інспірація з боку Москви мала більше значення?
Це правда – Гнилички були дуже серйозним переломом в історії церкви і в цьому немає жодного сумніву. Це усунуло такі нескоординовані дії в церкві, де кожен по своєму міг планувати свою обрядову діяльність. Тоді впроваджено певну дисципліну. В той же час цей Гнилицький процес пов’язаний з багатьма такими болючими питаннями. Наприклад доля митрополита Йосифа Сембратовича, якого було викликано до Ватикану і усунено з поста.
Правда процес в справі Гниличок не усунув внутрішніх поділів в Греко-католицькій церкві. Це час коли москофіли бояться висловлювати свої погляди, їх залякують та контролюють. Зрештою на початку 20 століття з’являються нові елементи, котрі призводять до відродження русофільського руху.
Повертаючись до Вашого питання чи це був внутрішній рух чи заінспірований ззовні? Я сказала б, що це було багато елементів і внутрішніх і зовнішніх. В останьому випадку йдеться про втручання Росії в цю справу, що важливо це припадає на 70-ті роки, що говорить про те, що ці ранні прояви русофільства були природними. Проте слід пам’ятати, що вони були скеровані на культуру та обряд, москофіли прагнули чистого православного обряду. Йшлося не про політичний намір приєднатися до Москви. Лише на початку 20 століття цей намір буде сформульований, при чому це зроблено світськими діячами і від цього будуть дистанціюватися греко-католицькі священики.

(Запрошуємо прослухати аудіо-файл)

Матеріал підготував Назар Олійник